Наодинці з життям. Поезія

Ви знаете, мамо, я iм в годiвничку пiдсипав

І зерня, i крихiт – та iсти не стали вони:

Сидiли, сидiли тихенько у нас на березi —

І гайда, знялись, покружляли й гайнули кудись…

Я потiм iх бачив у вас тут на цвинтарi, мамо:

У вас над могилкою там нависае гiлля

Калини – на нiй тих горобчикiв зграйка, впiзнали

Ви, мабуть, iх, мамо?..

З моеi руки вони не iдять.

Ви, мамо, скажiть iм,

не скривджу я iх…

Пора додому вже, пора. Бо вiтер

Замерзлими сльозами закружляв.

Дерев благально здiйнялися вiти,

Але не втримають вони навал:

Нависла пагуба погроз нiчноi

Задушноi надгробноi плити.

О, всесвiту безжалiсний надгробок,

Гробниця, усипальня… Знов завив

(Чи з того, може, свiту?) пес бездомний —

Простяг свое кудлате спiвчуття —

Так, брате, ние безпритульна доля

Пiд серцем у твого й мого життя.

І повз якi б я не пройшов пишноти —

Завжди, завжди проходитиму повз

Могилоньки зiщулений клубочок

З пригорнутим до серденька хрестом…

Пора, пора вже йти додому.

Хоча нiхто мене й не жде.

Та, може, вдасться хоч пiд ранок

Заснути…

Осiннi стежi

Осiнне небо, глиб надiй забутих.

Якими ж стежками я заблукав,

Що зараз п'ю осiнню цю отруту,

Немов цiлунку пiнистий бокал?

Я довго йшов, а наче тiльки вчора

Перехрестила мати в дальню путь

У спину непомiтно – дивним зором

Я хрест той бачив, чи вiдчув?..

Я бачив, бачив – хрест я той i зараз

На спинi в далеч осенi несу,

Допоки падолистом замiтае

До матерi могилоньки стежу.

Таемними хмiльними манiвцями

У пошуках кохання я блукав —

Прощальними облудними словами

Цiлунки зради стигнуть на губах.

Осiнне небо, обшир дум невтiшних,

Що падають на душу, мов бальзам

Тих слiв, що ти зронила ненавмисно

В поривi щиросердностi зiзнань.