Наодинці з життям. Поезія

Полинна сутiнь осенi вируе,

В дитинствi як босонiж навпростець

Стернею вечорiв самотнiх йду я

Допоки обрiй смеркне нанiвець…

Плач Ярославни

Безлуння чавунного гуду

Залатаних в лати сердець,

Облуди кайданноi будень,

Заюшений стогоном герць —

Кому б вiн, на кiнчику куни

Завислий цей заздростi зблиск,

Кому б вiн, цей мотлох марудний,

Придався й на нiгтя обрiз,

Якби не чекан опiвнiчний

Вкарбованих в мури чекань,

Якби не довiчностi в вiчi

Путивля розплетений плач

З долоней благальних княгинi?

Кому б вiн, якби не Боян?

З грудей, мов з могили, що – гине! —

Зигзицею з неба в бур'ян,

Заломлене зойком, зiзнання,

Що нинi, як завжди, життя

Без Лада, як труп бездиханний,

Холодне, як безлад биття

Об лiд зачерствiлоi схими

Без ладану губ, без плеча

В паломництвi лiт – ну, куди ми? —

Опiвночi згасла свiча…

Журавлина пiсня

Там, де сонце, заплутане в вiльхи,

Вiддавало останне тепло,

Нарiкання вiтрiв запiзнiлих

Нагадали про все, що було.

Про розсипаний в травах пожовклих

Зорепад вересневих пiсень,

Що дiвочий в них радостi оклик

Передзвоном будив сонний день.

Як волосся твое вигравало

У багаттях вечiрнiх заграв —

У кохання ярiннi палало

І в обiймiв шалених вогнях.

Як у повiнь п'янких поцiлункiв

З головою кидалися ми

І не чули, в далеких вiдлуннях

Як гуркочуть погрози зими.

Із криницi завзятоi юнi

Ми кохання без мiри пили —

І за те, мабуть, осенi струни

Обiрвались так боляче вмить.

З того часу – утрати й утрати:

Сторiнки палахких споминань

Так щемливо i гiрко гортати

В нуртi сповiдей, втеч i вигнань.

З того часу – з обiймiв в обiйми,

З того часу – вiд губ i до губ

Я шукав твоiх слiв вiдгомiння,

Та навiки iх, мабуть, забув.

Там, де сонце, заплутане в вiльхи,

Вiддавало останне тепло,

Нарiкання вiтрiв запiзнiлих

Нагадали про все, що було.

Поет

Нагальна, нагла злободенню данина

завжди одним кiнцем метафори стояти

в болотi клопотання плотi – мiлина

в фарватерi метафоричного фрегата.

Буденна твань цiни насущного шматка,

як щупальця дошкульних примх твоiх порвати

орлиним зрушенням натхненного кидка

в захмарну круговерть височини метафор.

У стовпиську роздутих черев гострота

наiвних лiктiв – знаю, знаю, дозолила! —

самому вже несила: завжди ж лиш моя

на збитих лiктях кров – самому вже несила.