Наодинці з життям. Поезія

Куди ж з пронизливою гостротою слiв

менi у надувному, гумовому свiтi

навиворiт затабуйованих облич,

у свiтi мильних бульбашок куди ж подiтись?

Щонайдрiбнiшою пiщинкою «чому?»

в лавинi наростаючого вiдгомiнням «годi!»

крамоли недоречну множити луну

у передвладдi кулуарних коридорiв:

куди як смiшно – нехтувати монолiт

всевладного олiмпу летом павутинки…

Вам смiшно?! – Смiйтесь! – Та на кутнi цей ваш смiх! —

Смiх боком вам в зневазi сина й внука вийде!.

Весна

Скороспiла весна у намистi проталин,

У циганському маевi вiльх:

«О, невже ми надовго вiд лiта вiдстали?» —

Стигнуть бiдкання стиглих вiтрiв.

Про смертельну поразку беззбройних морозiв

Видноколом беззубих ротiв

На крутому iз лютого в березень розi

Тьми жорстокий герольд сповiстив.

Але вже набубнявiв Геракл стобарв'я —

Брунькування квiтневих свiтiв

Накладе вiн на гiдру пiтьми незабаром,

На безсмертя зимових голiв.

Вже бо вирiю мрiя вагiтна прильотом

Всепташиного вибуху барв.

Чорно-бiле вiдлуння посмертного фото

Хто б минулому подарував?

Просто вiрш

Ще наче й сивина не вкрила скронi,

І яструбиний не пiдводить зiр,

Ще наче й плечi, й руки мiцi повнi,

І шляху далеч не страшна для нiг.

Та все частiше щось пiд вечiр втома

Снодiйно спокушае: «вiдпочинь».

Усе тьмянiший молодостi спогад —

Яка зваблива солов'ями нiч.

Все впертiшi буденностi турботи

У намаганi марнотою днiв

У дрiб'язковостей коловоротi

Вiдгородить мене вiд зваб весни.

У квiтування день, у день весняний

Забрiв я нещодавно в диво-лiс

Й гукнув навперейми iз солов'ями —

Та вiдгомону вiтер не принiс.

Я вже й не знаю, чи гукнув насправдi,

Чи лиш гукнути в далину хотiв,

Та певно знаю, скiльки не гукав би,

Нiхто б усе одно не вiдповiв.

І все настiйнiший приходить сумнiв,

Чи це насправдi, чи й насправдi я,

Той вiдчайдух, що смiло i бездумно

Кидався в бiйку з молохом життя.

Стрибог

Я навiть вже й не мрiяв досягти всiеi величi

                                             тiеi гiдностi,

З якою височiнь тополi

нiмому всемогуттю неба

Вклоняеться з велiння вiтру,

Який впритул до скрадливого шелесту

нажаханого листя

Проносить усевладний подих iз глибин землi

Аж до височини схиляння тополиного.