Підпори суспільства

Бiдний Карстен! Знов для нього неприемностi…

Рерлун. Як же це так, пане Теннесен? Адже торiк консул ясно дав зрозумiти, що вiн не хоче нiякоi залiзницi.

Гiльмар. Менi теж так здавалось, але я зустрiв управителя Крапа i вiн сказав, що питання про залiзницю порушене знов i що Бернiк радиться з трьома мiсцевими тузами.

Фру Руммель. Недарма менi почувся голос чоловiка.

Гiльмар. Так, пан Руммель, звичайно, тут. Також i Санстад та Мiккель Вiгелан – «святенник Мiккель», як його прозвали.

Рерлун. Гм…

Гiльмар.

Ах, пробачте, пане ад'юнкт.

Беттi. Так у нас було добре, мирно…

Гiльмар. Як на мене, то я не вiд того, щоб вони знов погризлися. Все-таки розвага.

Рерлун. О, на мою думку, без таких розваг можна обiйтися.

Гiльмар. Хто як дивиться. Деякi натури просто потребують час вiд часу такоi бiйки, це iх пiдбадьорюе. Але в маленькому мiстечку, на жаль, не часто трапляеться подiбна нагода, та й не кожному дано… (Перегортае книгу ад'юнкта.) «Жiнка на службi суспiльства». Це що за дурниця?

Беттi.

Боже мiй! Не можна ж так говорити, Гiльмаре! Ти, звичайно, не читав цiеi книги?

Гiльмар. Нi, i не збираюсь.

Беттi. Ти, мабуть, знов себе недобре почуваеш сьогоднi?

Гiльмар. Так, недобре.

Беттi. Погано спав уночi?

Гiльмар. Ще й дуже погано. Я вчора ввечерi пiшов прогулятися заради своеi недуги; потiм завернув у клуб i почитав опис однiеi полярноi експедицii. Загартовуеш свiй дух, стежачи за боротьбою людини з стихiями!

Фру Руммель. Але вам це, мабуть, шкодить, пане Теннесен?

Гiльмар.

Дуже шкодить. Цiлу нiч я прокрутився в якомусь пiвснi, марячи огидним моржем, що ганявся за мною.

Улаф (пiднявшися з саду на терасу). За тобою морж ганявся, дядечку?

Гiльмар. У снi, дурню!.. А ти все ще гаеш час з отим жалюгiдним луком? Чом не заведеш справжньоi рушницi?

Улаф. Менi б дуже хотiлося, та…

Гiльмар. Рушниця – це я все-таки розумiю: якось лоскоче нерви, коли спускаеш курок…

У л а ф. Тодi б я ведмедiв стрiляв! Та що ж, тато не дае.

Беттi. Як можна вбивати йому в голову такi речi, Гiльмаре!

Гiльмар. Гм… ну й поколiння у нас тепер виховують! Галасують про подвиги, – мiй Боже! – а до дiла дiйде, – так, пустування. Нi крихти серйозного прагнення себе загартувати, смiливо дивитись в очi небезпецi! Та що це ти лiзеш на мене зi своiм луком, йолопе! Ще вiзьме й вистрiлить!

Улаф. Та стрiли ж немае, дядечку!

Гiльмар. Цього ти не можеш знати; ану ж вона все-таки е. Забери, кажу!..