Щасливий принц

У травi, мов зорi, сяяли чудовi квiти, i ще там було дванадцять персикових дерев, що навеснi вкривалися перлинно-рожевим цвiтом, а восени родили солодкi плоди. А пташки у верховiттi спiвали так хороше, що дiти, слухаючи iх, забували навiть про свою гру. «Як тут гарно!» – казали вони.

Та ось одного дня Велетень повернувся додому. Вiн iздив у гостi до свого приятеля, корнуельського людоiда, i затримався там на сiм рокiв. А тепер, досхочу набалакавшись про рiзнi справи, вiн врештiрешт скучив за своiм замком i вирiшив повернутись додому.

Побачивши дiтей, що гралися в саду, Велетень страшно закричав:

– А ви що тут робите?

Переляканi дiти кинулися навтьоки.

– Мiй сад – це моя власнiсть, – мовив Велетень. – Це мусить розумiти кожен, i лише я маю право тут розважатись.

І вiн обгородив сад високим муром, а на воротах почепив табличку:

ВХІД СУВОРО ЗАБОРОНЕНО

Це був дуже себелюбний Велетень.

Бiдолашним дiтям тепер не було де й побавитись. Вони спробували гратися на дорозi, але там було повно пилюки i гострого камiння.

Пiсля шкiльних занять вони приходили пiд високий мур i згадували чудовий садочок, що лежить там, за цим муром.

– Як там було гарно! – зiтхали вони.

Потiм настала Весна, розквiтли квiти i заспiвали птахи. Лише в саду Велетня панувала Зима. Пташки не хотiли спiвати там, де не чутно дитячого смiху, i дерева забули розцвiсти. Тiльки одна малесенька квiточка якось визирнула з трави, але, побачивши суворий напис на воротах, пожалiла бiдних дiтей, знов сховалася в землю i заснула.

Єдиними, хто щиро тiшився з цiеi iсторii, були Снiг та Мороз.

– Весна забула про цей сад, – гукали вони, – i ми житимемо тут весь рiк!

І Снiг укрив зелену траву бiлою пеленою, а Мороз посрiблив дерева.

А потiм вони запросили до себе Пiвнiчний вiтер, i вiн не забарився прийти. Закутаний у хутро, вiн весь день шумував у саду i позбивав з даху димарi.

– Чудова мiсцинка, – ревiв Вiтер, – ану, запросимо сюди ще й Град!

Прийшов i Град. Вiн щодня три години поспiль тарабанив у дах замку, поки не зiрвав усю черепицю, а потiм почав вихором кружляти по саду.

Вiн був у сiрому вбраннi, а його подих був холодний, як лiд.

– Не розумiю, що це за пiзня Весна, – бурчав Себелюбний Велетень, дивлячись у вiкно на свiй холод-ний бiлий сад. – Сподiваюся, погода ще змiниться.

Та Весна не прийшла, не настало й Лiто. Осiнь принесла щедрий врожай у кожен садок, оминула тiльки сад Велетня.

– Надто вже вiн себелюбний, – сказала Осiнь.