Щасливий принц

Потiм статую Щасливого Принца зняли з п’едесталу.

– Вiн втратив свою красу, отже, непотрiбний, – заявив унiверситетський Професор красних мистецтв.

Статую розплавили у печi, i Мiський голова скликав нараду, щоб вирiшити, що робити з металом далi.

– Звичайно, ми замовимо iншу статую, – сказав вiн, – i вона буде зображувати мене.

– Нi, мене! Мене! – закричав кожний з Мiських радникiв, i всi вони пересварилися мiж собою. Коли я чув про них востанне, вони все ще гиркалися.

– Погляньте, що за диво! – мовив старший робiтник у ливарнi, де плавили статую.

– Свинцеве серце, хоч зламане, а не розплавилося. Ну, то викиньмо його геть.

І вiн кинув серце на смiтник, де вже лежав мертвий Стриж.

– Принеси менi двi найцiннiшi речi, що е в цьому мiстi, – мовив Господь до одного зi своiх слуг-янголiв. І Янгол принiс йому свинцеве серце i мертвого птаха.

– Ти вчинив слушно, – мовив Господь. – Цей малий птах спiватиме вiчно у райських садах, а цей Щасливий Принц буде славити мене бiля мого престолу.

Соловейко i троянда

– Вона сказала, що танцюватиме зi мною, якщо я подарую iй червонi троянди, – розпачливо мовив юний Студент. – А в моему саду червоних троянд немае.

Соловейко, що звив собi гнiздо на високому дубi неподалiк, почув цi слова, визирнув з гущавини i здивувався.

– Жодноi червоноi троянди! – бiдкався Студент, i його гарнi великi очi були повнi слiз. – І вiд такоi дрiбницi залежить людське щастя! Я прочитав усi мудрi книги, пiзнав усi таемницi фiлософii, а через якусь червону троянду менi життя не миле!

«Ось справжнiй закоханий, – подумав Соловейко.

– Я щоночi спiвав про кохання, а не знав його в лице. Щоночi я розповiдав про нього зiркам, а тепер побачив його на власнi очi. Кучерi в нього темнi, мов гiацинт, а вуста червонi, наче пелюстки троянди, про яку вiн мрiе; але пристрасть зробила його обличчя блiдим, мов слонова кiстка, i журба поклала свiй знак на його чоло».

– Сьогоднi принц влаштовуе великий бал, – шепотiв юнак, – i моя кохана там буде.

Якщо я принесу iй червону троянду, вона танцюватиме зi мною до свiтанку. Якщо я принесу iй червону троянду, я триматиму ii в обiймах, i вона схилить голову менi на плече, i ii рука лежатиме в моiй. Але в моему саду немае жодноi червоноi троянди, i я сидiтиму сам-один, а вона пройде i навiть не гляне в мiй бiк. Я буду iй непотрiбний i помру з туги.

– Так, це справжнiй закоханий, – сказав до себе Соловейко.