Кар’єра Никодима Дизми

У списку мешканцiв будинку напроти прiзвища А. Раковецького стояв номер квартири 3 на першому поверсi. Пiднявшись сходами, подзвонив раз, другий. Врештi знайшов консьержа, який сказав, що пан голова поiхав за кордон.

– Чорт!

Знизавши плечима, тримаючи в руцi листа, вiн рушив додому. Минуло бiльш нiж пiвгодини, поки вiн дiстався вулицi Луцькоi. Скрипучими дерев’яними сходами пiднявся на четвертий поверх i повернув клямку.

У носа вдарило задухою тiсноi кiмнати, запахом смаженоi цибулi, пригорiлого смальцю i смородом мокрих пелюшок.

З кутка пролунав жiночий голос:

– Зачиняйте дверi, бо протяг, ще менi дитину застудите.

Вiн щось буркнув собi пiд нiс, зняв капелюха, повiсив пальто на цвях i сiв бiля вiкна.

– Що там у вас, знову нiчого не знайшли?..

– Знову…

– Ой, пане Дизмо, ви даремно брукiвку збиваете, я ж вам казала. У селi, в провiнцii хлiб легше здобути. Одне слово – селяни.

Вiн нiчого не вiдповiв. Третiй мiсяць без роботи, вiдколи закрили бар «Пiд слоном» на вулицi Панськiй, де заробляв своi п’ять злотих на день i вечерю, граючи на мандолiнi.

Правда, пiзнiше на бiржi працi йому дали роботу на будiвництвi залiзницi, але Дизма нi з iнженером, нi з майстром, нi з робiтниками не знаходив спiльноi мови, i через два тижнi його попросили. А в Лисковi…

Жiнка, певно, думала про те саме, бо спитала:

– Пане Дизмо, а не краще вам повернутись у своi краi, до родини? Завжди щось там для вас знайдуть.

– Я вже вам казав, що нiякоi родини не маю.

– Повмирали?

– Повмирали.

Валентиниха закiнчила чистити картоплю i, ставлячи казанок на вогонь, знову почала:

– Тут, у Варшавi, люди iншi, й роботи немае. Мiй тiльки три днi на тиждень працюе, ледве на харчi вистачае, а iхнiй директор, той Пурмантер, чи як там його, каже, що взагалi закриють фабрику, бо прибутку нема. Якби не Манька, то не було б чим i за хату заплатити. Дiвчина тяжко працюе, i все намарно. Хiба гостя двiчi за тиждень зловить…

– Нехай вважае, – перебив Дизма, – бо як ii зловлять без книжечки… Тодi…

Валентиниха переповила дитину i розвiсила над плитою мокрi пелюшки.

– Що ви каркаете! – кинула вона роздратовано. – На себе краще дивiться. І так вже три тижнi не платите, тiльки мiсце займаете. Теж менi квартирант.

– Заплачу, – буркнув Дизма.

– Заплатите чи нi, але п’ятнадцять злотих, то i так майже задарма. Та й вони на дорозi не валяються.