Кар’єра Никодима Дизми

Розпатлана дама витягнула руки вперед, нiби захищаючись вiд нападу, i оглушливо заверещала:

– Не заплачу! Нi копiйки не заплачу за племiнника! Не треба було йому позичати!

– Що? – здивувався Дизма.

– Звертайтеся, пане, до його швагра! Я не дам нi копiйки, нi копiйки! Неподобство, всi до мене, кара небесна!..

То було вже занадто. Кров ударила Дизмi до обличчя.

– До дiдька, чого ви верещите! – гаркнув вiн на все горло. Панi Пшеленська замовкла як громом ударена. Їi очi широко розплющилися, зiщулившись, вона перелякано дивилася на непроханого гостя.

– Нiхто вiд вас грошей не вимагае, а якщо чого i хочуть, то це вiддати, а не взяти грошi.

– Тобто як?

– Кажу ж бо: вiддати.

– Хто хоче вiддати? – запитала вона, дивуючись усе бiльше.

– А ви думаете, панi, хто? Шах перський? Султан турецький?.. Ваш племiнник i мiй друг.

Панi Пшеленська обхопила голову двома руками.

– Ах, пробачте, у мене сьогоднi жахлива мiгрень, i прислуга довела мене до нестями, даруйте, пане!.. Будь ласка, увiйдiть.

Дизма пройшов за Пшеленською у бiчну кiмнатку, в якiй половина меблiв була перевернута, а посерединi стирчала щiтка для натирання паркету. Господиня поставила гостю стiльця бiля вiкна, а сама, вибачившись за свiй вигляд, вийшла i зникла на добрих пiвгодини.

– Чортiвня, – мiркував Дизма, – кинулася на мене, як пес на волоцюгу. Дiдько принiс мене сюди! Видно, тiтонька не менш божевiльна, нiж племiнничок. Нiби велика панi, а виглядае як служниця!

Вiн довго не мiг заспокоiтися, а коли нарештi опанував себе, став жалкувати, що вiдразу сказав цiй бабi про намiр Понiмiрського вiддати борги.

«Вважае його божевiльним, готова i мене записати туди ж».

Нарештi з’явилася господиня. Тепер на нiй красувався шовковий пурпуровий халат, волосся було причесане, м’ясистий нiс i пухкi щоки вкривав товстий шар пудри, губи були яскраво нафарбованi.

– Прошу пробачення, пане, даруйте, – заговорила вона, – я страшенно втомилася i перенервувала. Я Пшеленська…

Вона простягнула до нього довгу худу руку, Никодим поцiлував ii, представився.

Пшеленська негайно засипала його градом запитань, i вiн, навiть маючи добрi намiри, рота не встиг вiдкрити для вiдповiдi. Тодi вiн вийняв лист Понiмiрського i мовчки подав Пшеленськiй.

Та негайно почала кричати:

– Боже мiй, я забула пенсне. Франю! Франю! Антонiю! Франю! – надривалася вона.

Почулися квапливi кроки, i за хвилину покоiвка принесла пенсне в золотiй оправi.