Нічний репортер

Касирка пiдняла брови:

– То не телефонна станцiя, – але тут же вибачливо засмiялася i пiдсунула телефон.

Далi вона не зводила з мене очей, але мiй дзвiнок був геть не цiкавим, бо я телефонував на двiрець, щоб довiдатися, коли вирушае потяг до Станиславова. Коли я поклав слухавку, касирка сказала:

– В таку погоду? – похитала вона головою. – Передавали – там сильна злива. Навiть блискало.

– То нiчого. Справи е справи.

– І Бистриця вийшла з берегiв. Так що дороги позаливало.

Таке враження, що касирка намагалася мене зупинити й переконати нiкуди не iхати.

Може, й вона належить до таемноi органiзацii?

– На кого ви працюете? – запитав я.

– На кого? Та ж на Мусяловича! Хiба не знаете? З восьмоi ранку до десятоi нас тут трое, бо заля вже повна. З десятоi до першоi я одна, а вiдтак нас знову трое. Але ще тiльки одинадцята, а вже порожньо. І то ся називае снiданковий покiй?

Вона зiтхнула. Мала пишне каштанове волосся з бронзовим вiдливом й великi очi, рiвний носик i верхня губка були злегка задертi.

Не може бути, щоб така краса не мала кавалерiв.

– А коли зачиняетеся? – запитав я.

Касирка зацiкавлено поглянула на мене:

– А що? Хочете мене запросити на каву? О восьмiй вечора.

– Ви вгадали. Як вас звати?

– Яся… е-е… тобто Ярина. Ясею мене тут колежанки прозвали.

Я перейшов з польськоi на украiнську:

– Ну, бачите, iм’я таки свiдчить, ким ви е насправдi. А то вже думав, що прикидаетеся полькою.

– Не, де там! Чого би мала прикидатися? Я iх тутка теж називаю скорочено: Гася, Нуся, Вiся…

Вона розсмiялася, демонструючи своi гарнi бiлi зуби.

– Добре, Ясю, забiжу ще до вас i запрошу на каву. Як будете мати такий гарний настрiй, як зараз.

– У мене завше гарний настрiй.

4

Моi спогади про сьогоднiшнiй ранок перебив вигук провiдника:

– Станцiя Станиславiв!

Усi заметушилися, затраскали дверi в передiлах, перон зустрiв гучною музикою i калюжами, прибиральники змiтали воду на колiю. Злива давно вже ущухла, але слiди ii були повсюдно, хмари розступилися, i сонце ласо випивало калюжi, земля парувала.

Вийшовши з двiрця, я запитав у перехожого, поважного пана з наваксованими вусиками:

– Перепрошую, як менi потрапити на Вовчинецьку?

– А, то е, прошу вас, вiдразу за мостом. Йдiть попри двiрець, вiдтак звертаете праворуч попiд мiст i – просто. І то е Вовчинецька.

Вулиця виявилася довгою, забудованою переважно невеликими хатинками, якi потопали в садах, а деколи в хащах.