Нічний репортер

Бiля корчми стояло кiлька возiв, конi неквапно жували овес iз торбин, що були прив’язанi iм до ший, i вiдганяли хвостами мух. Я йшов не поспiшаючи, насолоджуючись сонячною дниною. Незабаром спинився бiля хати, яка нiчим не вiдрiзнялася вiд iнших.

– Чи тут мешкае пан Дутчак? – запитав я стару жiнку, що поралася в городчику.

Вона спочатку уважно мене роздивилася, потiм гукнула кудись в небо:

– Мiську! Злазей! Хтось до тебе прийшов!

З вiконця на стриху висунулася кудлата голова.

– До мене? А хто то?

– Я зi Львова.

– А-а, то ви… Заходьте. Я зараз.

Я зайшов на подвiр’я. З дверей визирнув чоловiк рокiв за шiстдесят i запросив до хати.

– Вас Марком звати?

– Так. Ви знали, що я приiду?

– Ага… Прошу сюди, – вiн завiв мене на кухню i посадив за стiл. – То ви займаетеся, як я чув, паном Томашевичем…

– Мене цiкавить той час, коли вiн був секретарем Товариства.

– Я робив там i кiлька разiв навiть провадив ревiзiю.

– А тодi, коли ваше Товариство мало злитися з броварами, того року ви робили ревiзiю?

– Лиш на початку року, а вже потiм тiсно перед самим злиттям ревiзiя ся не робила, бо мусилисьмо готувати купу рiжного паперу, залагоджувати своi справи.

Так, жи ми всьо лишили на Томашевича.

– Якi ви страти тодi понесли?

– Та шось коло 20 тисяч золотих. Зачекайте, я ту маю кiлька документiв.

Вiн вийшов на хвильку i повернувся зi старою, потертою папкою. У папцi лежали всi три документи, про якi говорив Мартинюк. Я ошелешено поглянув на господаря.

– Дивуетеся, звiдки я то маю? Я iх сам визбирав. Бачите, сесi копii навiть в нотарiуса завiренi.

– Ви що – пiдозрювали Томашевича в махiнацiях?

– Не тiко пiдозрював. Я знав, що вiн махлюе. Але не мав доказiв. Вiн забив нам баки, що Товариство мае понести страти при тому злиттi. А я потiм, вже коли ся злили, дiзнався, що всi страти покрило Товариство броварiв. Тодi я почав нишпорити за доказами. Але заки-м iх знайшов, вже було пiзно. Томашевич зара став велике цабе. А я пiшов на емеритуру та й перебрався до Станиславова.

Чувем, жи тим дiлом займаеся нотар Мартинюк вi Львовi. Ну, тай махнув рукою. Мене Томашевич обходив, коли робив у нас. А потiм нашо вiн менi ся здав?

– А як то було з втратами членiв Товариства шинкарiв? Багато iх вiдходило?

– Та трохи вiдсiювалося, але того року бiльше прийшло, як пiшло.

– Чим це пояснити?

– Ну, видите, коли ми стояли на слизькiм, що не вiдали, чи маемо щезнути, чи нi, то й члени вiдходили.