Нічний репортер

О пiв на десяту я склав машинопис учетверо i сховав пiд сорочкою за спиною. Зверху одягнув вiтрiвку, а до внутрiшньоi кишенi поклав машинопис минулорiчноi статтi, яка мала напрочуд вдалу назву «З життя одного афериста».

Моя брама не мала вильоту на рiвнобiжну вулицю. Вийти я мусив просто на моiх переслiдувачiв. Я мав знайомого комiсара полiцii Романа Обуха i думав, чи не варто йому зателефонувати, щоб прислав кого-небудь захистити мене. Однак ця спасенна думка навiдала мене запiзно, бо його не виявилося анi в комендатурi, анi вдома, а нi до кого iншого я з такою просьбою звернутися не мiг.

Ще можна було б зателефонувати пожежникам i зголосити на вулицi пожежу, але така забава робиться тiльки з телефонноi буди, а не з помешкання. Задорого менi вийде.

Я вимкнув свiтло i подивився у вiкно. Тi двое вже не прогулювалися, а помiтивши, що свiтло згасло, стали проти моеi брами i навiть не вдавали, що зайнятi розмовою. Правда, я не вчорашнiй i вже потрапляв у подiбнi ситуацii. Але не скажу, що це було приемно.

Моя вуличка фактично рiдко бувала людною, цим вона й подобалася – своiм затишком i меланхолiйним настроем. Але в цiй ситуацii нiчого привабливого не було. Тепер затишок став моiм ворогом. Нiхто менi не прийде на допомогу. Я болiсно роздумував, що маю чинити. Годинник показував за двадцять п’ять десяту. Ну, що ж, зволiкати нема як.

Я вiдчинив на кухнi шафку, де зберiгалися крупи, i всипав собi до кишенi двi жменi гороху. Потiм спустився, тихенько пiдiйшов до брами, щоб не почув сторож, i визирнув крiзь вузеньку щiлину.

Переслiдувачi стирчали непорушно. Раптом менi здалося, що вони мене вже бачать, бо бурмило вийняв руки з кишень. В правiй руцi щось було. Щось невелике. Револьвер? Я зволiкав. Глянув на годинник – за двадцять десята. Час летить, як скажений.

З помешкання шимона долинав брязкiт начиння i запах смаженоi картоплi, шимонова щось чоловiковi вичитувала, а вiн лiниво боронився. Нi, iх я не маю бажання вплутувати в це – вiд тих бузувiрiв на вулицi можна очiкувати всього.

Першою думкою було рвучко розчахнути браму й кулею вилетiти на вулицю. Але я пересилив себе i вийшов з брами цiлком спокiйно, навiть не зиркнувши на них. Я йшов, краем ока стежачи за переслiдувачами. Вони рушили водночас зi мною, якийсь час iшли протилежним хiдником, та ось почали переходити вулицю, i я втратив iх з поля зору, лише чув iхнi кроки – однi важкi, слонячi, другi – дрiботливi. Я наддав ходи. Та кроки позаду мене усе ближчали й ближчали.