Нічний репортер

Вони йшли швидше за мене. Як це iм вдавалося? А на вулицi й далi жодноi живоi душi. Пан Покiзяк зачинив свою крамничку i погасив свiтло.

Я вже чув за плечима iхнiй надривний сап i шморгання носом. Мабуть, нас роздiляло зо два метри, не бiльше. Я вiдчув жар на своiх плечах. Ну, що ж – либонь пора… І я рвонув, як жеребець на перегонах. Я мчав щодуху, вкладаючи у цей бiг всi своi сили, я бiг, а моi очi дивилися на рятiвне свiтло лiхтаря, де закiнчувалася моя вуличка, i хоч фiякр уже поiхав, але там таки мусить бути людно, i я вже навiть розрiзняв окремi постатi, освiтленi вiтринами.

Чути було, як важко хекають моi переслiдувачi, не далеко ж я вiд них одiрвався. Тодi я сипонув позад себе горохом, хтось iз них поiхав ногами i гепнувся, але притьма зiрвався на ноги й, сиплючи прокльони, далi бiг. Зненацька хтось вискочив менi навперейми, я зробив карколомне сальто, перечепившись за його ногу i, охнувши, важко впав на брук. Удар забив менi подих. А за мить мене вже шарпали з усiх бокiв чиiсь руки, i, хоча я ще не зовсiм отямився, але вiдчайдушно намагався захистити внутрiшню кишеню вiтрiвки.

Цим спровокував нападникiв, i пiсля короткого борюкання вони врештi добралися до кишенi й забрали папери.

– Ось воно! – вигукнув хтось iз них, кинувши оком на заголовок.

– Ну, чого став! – кинув другий, i той, до кого звернулися, розмахнувся – в його руцi був той невеличкий предмет, який я уже зауважив, – металева рурка.

Зараз вiн опустить ii на мою бiдолашну голову i до самого ранку я дивитимуся захоплюючий сон, який складатиметься з мерехтiння зiрок i спалахiв падаючих метеоритiв.

Я викинув руки вперед – це все, що я мiг встигнути, але удар забарився. Раптом пролунав чийсь приглушений скрик, клекотливий хрип, щось чвакнуло, на ноги менi впало чиесь тiло. Я вiдповз назад i не повiрив очам: кiлька чоловiкiв немилосердно гамселили один одного. Той, що впав менi на ноги, худий, довготелесий, звiвся навкарачки i, заточуючись та спльовуючи кров, побiг у темряву. Бурмило з зусиллям вiдiрвався вiд тiеi недружелюбноi компанii i теж кинувся навтьоки. Трое задиханих незнайомцiв залишилося бiля мене. Один з них запитав:

– Стаття при вас?

– Так.

Я впiзнав голос того, що дав менi адресу Дутчака.

– Слава богу, – вiн допомiг менi пiдвестися. – Здаеться, ми вчасно наспiли. Вас не дуже потовкли?

– Та нi, – промовив я, обтрiпуючи одяг. – Я лише боляче вдарився об брук.

– Але ж вони щось витягли у вас iз кишенi.

– То стара стаття.