Нічний репортер

Невiдомо, чи хтось намагався нам перешкодити, бо друкарськi машини так гучно джеркотiли, що до наших вух не долинуло нiчого пiдозрiлого.

На свiтанку з’явилися газетоношi, i я нарештi полегшено зiтхнув – все вже позаду. Я пiшов до вмивальника, кiлька разiв хлюпнув холодною водою в обличчя, потiм витерся чистим газетним папером i вiдчув, що просто валюся з нiг.

– Бувайте, хлопцi! – гукнув я. – Передайте шефовi, щоб до обiду мене не рухав.

Свiтанок зустрiв мене голосним пташиним щебетом, вулицi щойно почали прокидатися, двiрники якраз припинили шурхати мiтлами i розходилися по своiх закамарках.

Я йшов з почуттям виконаного обов’язку, з задоволенням уявляючи, як читають мою статтю тi, хто стояв за Томашевичем, та й сам Томашевич. Але це ще був не кiнець. Я й не здогадувався, що до кiнця ще дуже далеко i що нинiшнiй день – це тiльки початок справжнiх клопотiв.

ДЕНЬ ДРУГИЙ

П’ятниця

23 вересня 1938 року

1

Мене розбудив дзвiнок. Прокляття! Таки не дадуть вiдiспатися, але, глянувши на годинник, я заспокоiвся – перша! Шiсть годин сну – це навiть бiльше, нiж я розраховував про-спати.

Тому я одразу прокинувся невимовною симпатiею до того невiдомого, хто мене цiлком вчасно розбудив. Дзвонив редактор. Голос його був похмурий i захриплий. Таке враження, що це не я, а вiн усю нiч провiв у типографii. Першi ж його слова змусили мене охляп впасти у крiсло i вiдчути, як усерединi все захололо. Я спазматично ковтнув липку слину i прохрипiв:

– По-повторiть…

– Повторюю: годину тому Томашевича знайдено мертвим.

Вiн застрелився.

– Зачекайте, я зараз…

Я вискочив у лазничку, запхав голову пiд кран, потрусив нею i вiдчув, як там усе знову стае на мiсця. Тодi повернувся i знову приклав слухавку до вуха:

– Де його знайшли?

– В Брюховичах. Там у нього вiлла. Зараз до тебе iде твiй кумпель – комiсар Обух. Я сказав йому, що ти вдома вiдсипаешся. Я зле зробив? – у його голосi вчувалися кпини.

– Та нi. Рано чи пiзно вiн однаково б мене знайшов.

– Марку, – тепер це було сказано з теплотою i батькiвською турботою.

– Ну?

– Ти герой! Чуеш? Тисну тобi граби[17 - Граби – руки.].

Татусьо! Вiн знав, коли мене варто пiдбадьорити, а коли й по шиi дати. В цю мить я б його розцiлував.

– Дякую. Я не знав, що так вийде.

– Нiчого. Було б гiрше, якби такий жевжик прорвався нагору. Кiнцiвка тобi вдалась – як у воду дивився. Ну, файно. Завтра будеш?

– Умгу.

– Честь.

Я поставив чайник на вогонь i закурив.