Нічний репортер

] по животу, падав обриганий у рiвчак, бо, окрiм як нахлятися з тими, хто хляв, iншого способу добути щось цiкаве чи сенсацiйне не було. Звiсно, щоб вони не мали жодних пiдозр щодо мене, я не повинен був вiд них вiдрiзнятися, мусив говорити iхньою мовою, пити те, що й вони, лаятися, як вони, i реготати, як вони, вгощати в кнайпах повiй, дозволяти iм гладити себе по головi, i не лише по головi, цiлувати мене у вуха i шию, мусив курити опiум в борделi, щоб i там щось вициганити для себе корисне, а потiм, щоб те все не вивiтрилося, виходив до дерев’яного кльозету на дворi i при тьмяному свiтлi жарiвки занотовував ключовi слова, сенс яких нiхто окрiм мене не второпав би.

А поволi вже так втягнувся, що не треба було менi й компанii. Я сам собi став компанiею – i це було найгiрше.

Та ось я таки отямився. Я сiв перед дзеркалом, подивився на свое неголене обличчя тридцятишестирiчного чоловiка, який нiчого путнього в своему життi не добився, але знайшов на свою сраку безлiч проблем i набив стiльки гудзiв за короткий час, що iншому й за все життя стiльки не набити, подивився i важко зiтхнув: «Марку, ти мусиш виборсатися з тоi трясовини, в яку сам себе затягнув.

Мусиш!»

Якраз напередоднi редактор заповiв усiм готувати матерiали до виборiв i копати якомога глибше, i то про всiх, незалежно вiд симпатiй. При цьому вiн зi спiвчуттям поглянув на мою втомлену життям мармизу, бо досi я до полiтики не пхався. Моя сфера зацiкавлень зводилася до клiентiв з-пiд темноi зiрки, менi з ними було легко, я серед них був своiм, i навiть, коли мене били по писку, то наступного дня ставили цьмагу[4 - Цьмага, гара – горiлка.

], обнiмали i казали: «Ти тiко, Мацьку, не гнiвайся! Йо?» Та йо, йо, бо чого би не йо?

Ну, i так ся стало, що Томашевич мене враз зацiкавив, хоча якби не той дзвiнок, то гудзик би вiн мене обходив. Хоча його стрiмкий злет не одного журналiста дивував i змушував розгадувати цю загадку, але без успiху. Невiдомий запропонував зустрiтися в Єзуiтському парку[5 - Єзуiтський парк – парк І.

Франка.]. Я мав прогулюватися, а вiн до мене, мовляв, пiдiйде. Файно е. Я поголився, попшикався одеколоном, якого ще зосталося трохи на днi, вбрав чисту, хоч i недбало напрасовану голубу сорочку, поверх неi – темно-синю маринарку, напуцував своi чорнi штиблети i знову поглянув у дзеркало. Хе! На мене дивився дуже пристойний чоловiк, який завше мав шалений успiх в жiнок, допоки не став на них дихати таким перегаром, вiд якого ворони з гiлок падали.