Олмейрова примха

Їi, здавалося, тiшив музичний дзенькiт срiбла, а в очах iй вiдбивався блиск новеньких монет. Буркотiла сама до себе: «Це, це й оце! Незабаром вiн дасть бiльше – стiльки, скiльки я забажаю. Вiн – великий раджа, син неба. А вона буде ранi – вiн дав усе це за неi! Хто коли заплатив що за мене? Я – невiльниця! Нi, я мати великоi ранi!» Зненацька зауважила присутнiсть дочки й припинила свое бубонiння, з розгону зачинивши скриню. Тодi, не розгинаючись, глянула вгору на дочку, що стояла з невиразною посмiшкою на замрiянiм обличчi.

– Ти бачила? Бачила? – верескливо гукнула вона. – Це все мое – за тебе. Але цього не досить! Вiн дасть бiльше, ранiш нiж забере тебе на пiвденний острiв, де його батько королем. Ти чуеш мене? Ти варта бiльшого, внучка раджiв! Бiльшого! Бiльшого!

З веранди долинув сонний голос Олмейрiв, наказуючи мовчати. Мiсiс Олмейр, погасивши каганець, лягла в кутку кiмнати. Нiна лежала горiлиць на купi м’яких мат, закинувши за голову руки й дивлячися в дiрку – вiкно у стiнi, на зорi, що мерехтiли в чорному небi.

Вона чекала на той час, коли вирушить на призначене побачення. З почуттям тихого щастя думала про зустрiч у величезному лiсi, далеко вiд усiх людських очей i голосiв. Їi душа дикунки, охоплена знову примiтивними пучуттями, а генiй цивiлiзацii пiд керiвництвом мiсiс Вiнк нiколи не мiг iх цiлком знищити, вiдчувала й гордiсть, i легеньке занепокоення з тоi високоi цiни, що призначила за неi практична ii матiр, але, згадавши палкi погляди й слова Дейновi, заспокоiлась i заплющила очi, здригаючись од приемного передбачення майбутньоi зустрiчi.

Бувае часом становище, коли варвари й так званi цивiлiзованi люди мають однаковi почуття. Можна припустити, що Дейн Марула не дуже захоплювався майбутньою своею тещею, не дуже високоi був думки i про апетит цiеi шановноi особи до блискучих доларiв. Але цього туманного ранку, коли Балабатчi, вiдкинувши набiк усi державнi турботи, поiхав оглянути своi рибальськi снастi в струмку Буланджi, Марула, не маючи жодних сумнiвiв i не почуваючи нiчого, опрiч нетерплячки та жаги, веслував до схiдного берега острова, що його оточував саме цей струмок.

Заховавши човен у кущах, вiн мерщiй пройшов острiвець, нетерпляче продираючись крiзь густий чагарник, що перетинав йому шлях. Із обережностi вiн не пiд’iздив човном до самого мiсця зустрiчi, як робила це Нiна, а лишав його в головному рукавi, тодi як сам простував пiшки на той бiк острова.