Українська модерна проза

З-пiд подушки вилiзло обличчя вбитого Тартаренка: одно око заплющилось, а друге дивилось на нього з таким безглуздим, звiрячим, шаленим жахом, повним здивування, що вiн здригнувся; обличчя, все ясно вималювавшись, перекосилось i затiпалось в конвульсiях; в руках вiн почув тремтiння тiла, що бореться з смертю; далi побачив всього Тартаренка, яким вiн був в ту хвилину, коли Корденко зробив йому третiй удар ножем…

Мов окропом ошпарений, схопився Корденко з лiжка, далi сiв на нього i почув, як стигла йому кров в жилах.

Протирав очi i зло якесь обхоплювало його, страшне роздратування i поруч з тим якийсь незрозумiлий страх. Було темно. Йому схотiлось свiтла. Швидко, дуже швидко кинувся вiн до вiкна i притиснув свое гаряче чоло до холодноi шибки. Голова немовби освiжилась, але од сього тiльки швидше забiгали в нiй думки, як тi сови в пустцi…

В брамi блимав одинокий лiхтар неповним, мiзерним свiтом, що скупчив тiнi бiля себе, а над будинком немовби нахилялось небо, на якiм байдужо блимали зорi своiм звичайним, цiкавим i легкодухим мигтiнням, що немовби дражнило… Десь грюкнули несподiвано дверi, – Корденко здригнувся…

– Але я не вiрю, не вiрю в каяття, в якусь кару… я вiрю, цiлком вiрю, що так i слiд було зробити; я вiрю в те, що я не винен, що сталась помилка!.

. – скрикнув вiн i здригнувся: Здригнувся, бо з глибини душi почув немовби стислий, але такий колючий i збентежуючий регiт. Широко розплющив очi i прислухався до того, як стукало серце, швидко-швидко i немовби сполохано, а в уявi знов став вимальовуватись образ убитого Тартаренка.

«За що ж мене, за що?» – здавалось йому, так питало розплющене око, повне здивування, на блiдiм, перекошенiм обличчi Тартаренка.

Корденко мотнув головою, почав швидко-швидко ходити по кiмнатi: йому не хотiлось сього уявлення, але сила волi не мала жодноi спромоги протистати тiй появi.

І завжди впевнений в своiй силi, вiн тепер почув себе слабим, i страх, рабський страх, i злiсть, рабська злiсть, напливали йому на душу i гусли там.

– Я ще, ще, ще вбиватиму… я зроблюсь катом партii… я ще, ще… – ходив вiн по кiмнатi i повторював сi слова, щоб нiчого не думалось, – i справдi нiчого не думалось, але те уявлення тим паче лiзло в уяву. А з тим разом зростав i жах в нiм, i якесь озвiрiння, що тiпало його душу.