Українська модерна проза

В ту мить, коли артист скiнчив свою працю, ластiвки ще веселiше защебетали пiд стрiхою. Соняшний промiнь прорвався крiзь мiцно сплетенi винограднi листя, щоб краще придивитися до чудового твору. Всi статуi, що стояли поруч з новою, здавалися тiльки штучно зробленими статуями, а ся, нова, була якась надзвичайна: хто не звертав уваги на ii розкiшне тiло, а дивився у вiчi, той бачив у сих глибоких мармурових очах якесь невимовне бажання i сум.

Коло пишних, трохи одкритих уст залягла тiнь, яка нагадувала гiркий усмiх.

Ще хвилина й, здавалося, що з сих глибоких мармурових очей покотяться сльози; а сi пишнi уста скажуть тую думку, що примушуе так журливо дивитися.

Артист сам не розумiв, вiдкiля взявся сей гiркий усмiх в очах. Вiн стояв перед статуею цiлими годинами i дивився, пильно дивився. Вiн на все забув: i свою кохану, веселих товаришiв, стареньку мати, працю, вiн тiльки бачив ii. Інодi вiн бiгав по кiмнатi, ламав руки i стогнав, мов поранений лев. Мати була проста жiнка, вона не розумiла, що коiться з артистом.

– Сину, схаменися! Що се ти робиш? Чи тобi дання дано? Чи хтось зирнув на тебе поганим оком? Чому ти не продав учора нiмцевi сю статую? Невже ти сподiваешся, що знайдеться другий такий дурень та дасть такi скаженi грошi? Такого покупця чекають довго. Се нам, як нахiдка, а ти ii впустив. Коли б оце на мене, те я б…

– Мамо, ради Господа Бога, ради святого Павла, не продавайте ii без мене, поки я…

– Поки не впустиш багатого покупця?

– Поки я не зрозумiю, чого вона хоче.

Вiн блиснув чорними очима i зблiд, як мармур, з якого робив своi статуi.

Мати з жахом глянула на сина, одступила од нього, та почала хрестити i читати тремтячим голосом молитву. Потiм бiгала щодня до знайомого патера, що приходив i читав поважно: «Vade retro satanas!» i клав пухкi руки на чорну кучеряву голову, що була гаряча, як жерло вулкана. І нiщо не запомагало: нi молитви, нi хрести, нi лiкарi. Мати повiрила ще бiльше в силу сатани, i зненавидiла статую, через яку гинув ii син, Про те продати ii вона боялася, бо син бентежився страшенно, коли стара умовляла його продати статую.

Панна Маручiя, з якою вiн мав одружитися, думала свое: «Вiн мене розлюбив».

– Вiн мене розлюбив i хоче зламати свое слово, – казала дiвчина, плачучи.

– Іди, серце, поговори з ним. Може вiн одумаеться, – казала мати.

Маручiя увiйшла в студiю. Артист сидiв на стiльцi, зцiпивши руки, i наче молився на статую.

– Се я… Я, Маручiя. Твоя Маручiя.