Українська модерна проза

Були i такi, що личилися вченими та розумними i навiть пишалися своiм розумом i, мабуть, од великого розуму здiймали таке питання: чи е в жiнок душа? Се було давно, але на великий жаль було колись, а ти, мармурова статуя, бажаеш бути людиною. Хочеш волi. Хочеш своi мармуровi ноженята одiрвати од п’едесталу, куди тебе поставила чужа воля i сила.

– Але нащо ж такi бажання ожили в моему серцi, в моему розумi? Мене жахае страшенно непевна, навiсна думка: що я знову скаменiю навiки.

– Чекай та сподiвайся, то й не скаменiеш.

Менi здаеться, що люди через те не досягають своеi мети, що не вмiють, або не мають сили гостро, безупинно бажати, а ти, здаеться, не така. Ти таки вiзьмеш свое.

Ох, не даеш ти менi старому спокiйно спати вночi! Дивися! Моi гiлки вже почали жовкнути. Незабаром засохне i мiй стовбур. Прийдуть люди i гострою сокирою порубають його та кинуть в пiч, а на мое мiсце посадять молоденьке дерево, i я певен, що воно швидше мене ростиме i краще розiв’е свое верховiття, проте, я не сумую.

Чекаю спокiйно сiеi години i ти чекай своеi; пильно, безупинно чекай i досягнеш своеi мети. Кажуть, е статуi i е копii з статуй, е люди i копii з людей i навiть копiй з копiй, а далi якiсь тiнi. Я вiрю, що прийде така година, що всi помiняються думками, зiллються в одному бажанню. І не буде копiй та тiней, а будуть тiльки справжнi люди, якi зрозумiють велике слово: «Ідеал».

Статуя слухала пильно. Вмить, наче якась нова думка блиснула в ii очах; вона зiбрала усi своi сили i тихо, поважно зiйшла з п’едесталу, обережно ступаючи на дорiжку та озираючись навколо.

– Куди ти? – гукнув старий кипарис.

Вона мовчки показала бiлою рукою на тин. Старий кипарис захитав гiлками наче щось пригадав i тихо, тихо промовив: «Іди!»

Вона йшла серед мертвоi тишi, чутно було тiльки, як шелестить сухе листя в неi пiд ногами; вона знала, що воно сухе, мертве i нiщо вже не дасть йому життя, а в неi жила кипуча, гаряча душа, що рвалась далi, далi. З кожним кроком вона йшла все швидше й смiливiше i зникла в бiлому туманi.

На краевидi змалювалася червона смуга: то прокидалося вiд сну ясне сонечко.

ЕФЕМЕРИДИ

Прийшла весна. Сонце простягло золотi струни мiж гiлками дерев. Вiтрець дмухав стиха i вони бринiли й одгукувалися: в полi, в лiсi, в небi, зливаючись в один гучний, чарiвний акорд.

Жайворонки упилися солодкими пахощами весняних квiтiв, рослин та вогкоi землi, i спiвали, спiвали в повiтрi своi бадьорi, веселi, безсмертнi пiснi.