Українська модерна проза

Вона тихенько зсунулась долi, напнулась теплою хусткою i попростувала до дверей направо. Вiн хутко пiдвiвся i промовив:

– Не ходiть у той бiк!

Вона мовчки повернулась i пiшла лiворуч. Коли вона вернулась на свое мiсце, вiн, здавалось, спав.

Тiльки, як же ii зворушило це дрiбне пiклування про неi! Хто знае, чого вiн боявся: чи того п’яного в сусiдньому вагонi, чи бруду того мiсця. Тiльки вiн чогось боявся за неi i виявив свою турботу так просто, так тверезо i разом так наiвно, що вона усмiхнулась сама до себе

Вона лягла i знову закрила очi, але заснути не могла.

Якiсь блискучi яски сiяли в повiтрi перед ii очима. Усе поле заснувалось червоним золотом, а синi квiтки почали носитись у гору i в низ. Накiнець виявилась на iх тлi головка маленькоi дiвчинки, дочки того чоловiка, що лежав поруч iз нею, дiвчинки з милими, синiми оченятами, з напiводкритими рожевими устоньками та двома гарненькими туго заплетеними кiсками на плечах. Їй пригадалась несподiвана i чула дитиняча любов до неi самоi, нiчим з ii боку не викликана, хiба тим тiльки, що вона була дочкою свого батька…

– Нi, ви таки не спите? – раптом обiзвався вiн до неi.

– Я почуваю це…

Вона, замiсть одповiдi, почала декламувати, все не розтуляючи очей:

Знизу зорять квiтки,

Згори зiрки мигтять,

Чистi мрii моi, золотi,

Швидко, швидко летять

Од квiток до зiрок,

Знизу вгору й навпак —

Од зiрок до квiток…

– Що це? – вiн звiвся на лiктi i слухав, як зачарований.

– Це мое! – сказала вона. – А знаете, що я складала вiршi тiльки раз у свому життю, у ту добу, коли ми були… зарученi… Нi ранiше, нi пiзнiше.

І тепер не розумiю i не можу розумiти… нi одного вiрша. Чи не чудно се?

– Еге ж!..

– А ось ще:

Потяг… В вирiй поринання…

Хмари димовi…

Потяг… Зайве приглядання…

Пасма паровi…

Потяг… Онде обрис милого лиця…

Ой, цiкавiсть недоречна!

Ой, ви мрii, мрii, – без кiнця!

Фльор на нiй. В очах журба сердечна.

Видно, доля мало щастя iй дала…

І смiеться поруч дiвчинка мала…

Жовто-синяя вагонiв череда…

Знов чудовий образ красний…

Хто, куди? Текучi думки, як вода.

Ти звiдкiль, мiй янгол ясний?

Поруч гарний, з чорним вусом молодий…

І блищить на пальцi перстень шлюбовий.

Вiн дивився на неi i не знав, чи гарна вона була, чи нi, тiльки здавалась вона йому надзвичайною.

– Еге ж, перстень! – повторила вона, задумливо дивлячись на свою руку, на котрiй були два шлюбних персня – на другому i на четвертому пальцi.