Українська модерна проза

А проте, найкраще б вiчна темрява, вiчний спокiй небуття…

До останнiх днiв в душi моiй панував спокiй моеi правди… Так, була проституткою… була проституткою: за грошi продавала свое тiло, продавала свою любов – i мала в душi спокiй своеi правди, нi в чому сумлiння не винило мене, навiть була всiею iстотою впевнена, що коли прийдеться колись стати перед справедливим суддею, то вiн скаже: «Вона була вiрною коханню» – i одпустить менi грiхи вiльнi i невiльнi… За грошi, кажу, продавала свою любов i свое тiло… Коли б без грошей можна мати усе те, що потрiбно для краси i радостi життя, я б не брала грошей; як щедре сонце, я б дарувала свое кохання, з тим красним марнотратством розкривала таемницi кохання, з яким дарують зерна пташкам, що не сiють, не жнуть i не збирають збiжницi…

Скiнчила гiмназiю, вчилась на курсах.

І курси б скiнчила легше за багатьох з товаришок, що сушать мозок i тiло нелюбою наукою через те, що «так треба», так вважаеться за гарне…

Могла б, дiставши диплом, працювати на тiй прославленiй нивi народнiй, себто лаятись з попом, навчати дiтей грамоти, мати дiло з темним хлiборобом… i вмирати од нудоти в якомусь закутку, звiдки три днi скачи – не доскачеш до справжнього життя, до того життя, яке, впевнено вiрю, призначено людинi… Могла б, не пiклу-ючись про диплом, йти iншим шляхом, теж досить звичайним: вистачило б i у мене сили принести офiру за «други своя»… Але в душi моiй повстав великий бунт – бунт проти всякоi звичайноi кар’ери, бунт проти того, щоби йти готовими шляхами, йти через те, що «так треба», так вважаеться за гарне.

Почула владну потребу знайти свiй шлях…

Огидло менi все навкруги, огидла загальна брехня, що неподiльно пануе на всiх шляхах бiдного, пригнiченого, нудного життя людини. Громадськi iдеали чесноi працi, iдеали невпинного поступу втратили всяку владу надi мною.

Оглядала пильним оком iсторiю людськостi, бачила вiчну боротьбу – не бачила перемоги, побiди не бачила. Пособляти ближньому? Чого варта моя слаба запомога тим, кому пособити можу: краплина добра, що сотворю комусь, потоне у морi пануючого зла… Працювати на далекого? Скiльки тiеi працi несла вiками людськiсть, несе й нестиме, а де ж плiд великих офiр, великоi жертвенностi? «Род человеческий дик й бесплоден, не будет, не будет свободен!» Проте й не почуваю нiякоi любовi анi до ближнього, анi до далекого.

Велика брехня у всякоi жертвенностi! Для себе жити мусить людина, бо ii ж життя не кiлькаразове.