Українська модерна проза

Третього дня не видержав, упав бiля неi i ревно заридав, як дитина.

– Ти плачеш?! Ваня, Ванечку, голубе мiй! Чого тобi? – залебедiла вона, припавши йому на груди. Обняв ii, приголубив до себе, так нiжно, так щиро, так дуже…

– Моя, моя Ганнуся, на вiки моя!

– Твоя, твоя, голубе мiй! Ти мене любиш? Любиш, правда?! – щебетала, променiючи радiстю.

– Люблю, дуже люблю, дуже!

– А чого так гнiвався на мене, чого так?..

– Я думав… – увiрвав, зiтхнувши глибоко.

– Що думав, скажи? Чому зiтхаеш?

– Що ти мене покидаеш, той… той доктор… – процiдив вiн тяжко, мов би його щось за горло душило, i захлипав.

– Що ти, Ваня? Я ж так тебе люблю, я нуджу свiтом без тебе. Коби ти знав, як менi тяжко, коли ти хмуришся, я люблю тебе на вiки!

Притиснув ii до себе, як мати дитину, i вона його палко поцiлувала.

Над ними стелилася оксамитна тиха, тепла, солодка нiч…

Тоi ночi зачалось життя в лонi Ганни, а вiчнi зорi дивились холодно i мерехтiли смiхом холодноi iронii над артистом, .

.

Та вiн не видiв, вiн жив тодi, як звичайна людина. Три тижнi не заглядав до свого ателье, а все сидiв бiля своеi дружини. Встане рано, одягае ii, наряджае, ходить за нею, очей з неi не зводить… Пiсля обiду сяде та й гомонять обое, як голуби, а пiд вечiр iде вiн з нею в парк, граеться м’ячиком та смiшками розвеселяе.

II

Сходять непримiтно днi за днями серед насолоди. Аби нудьгу вiдiгнати, взявся за той образ замовлений до церкви. Принiс шталюги до жiнчиного покою, поставив, малюе Матiр Божу з дитиною.

Жiнка дивиться, сяде на отоманi побiч нього та й шие, гаптуе – сорочки дитинi… От i мрiею в очах щастя: «Чоловiк такий добрий… вiн добрий, тiльки часом роздразнений чогось… як вiн любить ii, доглядае, наряджае, який добрий!.. Добрий батько буде! Коби хоч син прийшов, син! Такий маленький пустунчик, подiбний до батька… Зголубила б вона його, як ота Матiр Божа, – як з води рiс би! Бiгае по хатi, а мама – мама за ним, а вiн сховаеться, так i регочеться, перлами сипле!. .

Скiнчив Іван образ, вiддав – усiм до вподоби, за зразком Рафаеля, як бажали собi. «Так гарно зробив!» – думае вона. «Незвичайний талант!» – кажуть усi.

Заплатили три сотнi – купив жiнцi футро i золоту брошку i ще нову сукню замовив – таку пишну, дорогу, кращу за всi у мiстi. От i вже готова, яка гарна! Убрав ii, нарядив, як паву, – провiв на прохiд: очi всiх бере на себе Анна, горда та пишна.