Українська модерна проза

Та й тепер не йшло – досада його росла в розпуку, кляв себе, жiнку, образ, цiлий свiт…

Тепер здавалося йому, що жiнка забрала йому цiлий хист, забрала з душi все велике, всю справнiсть рук вiдняла… За тих три тижнi ледарювання перегризла все, що творило його вартiсть… Змiй, жiнка-пух!

Сонце сiло серед кривавоi заграви, засяло довкола, заливаючи пурпуровим свiтлом робiтню. Іван опустив руки, сiв на канапi проти образу, став пити чарку по чарцi, похнюпився i шептав:

– Сонце гасне, сонце гасне!

А як посутенiло, здавалось йому, що вже згасло його життя, велике, вартне життя.

Лежав, як камiнь, наче в домовинi…

Нараз зiрвався, обернув крючок – у хатi блиснуло свiтло. Проти нього дивиться його красуня i смiеться, дише цiлим тiлом.

Лице стало оживати, кiлькома почерками кисти викликав тайну, блистiли золотi розпущенi кучерi, дивились на нього сумовитi глибокi очi, яснiло високе чоло, пашiло бiле, рум’яне личко, як рожа, тiльки ще та усмiшка, та гiрка сльозава усмiшка, черк!.

Стук у дверi – кинувся як опарений.

– Чого, сновидо?! – крикнув вiн i одним почерком знiвечив обриси уст… Жiнка вiдiйшла – став поправляти уста. Як не докладався, як не добирав кольорiв – замрячив живий рум’янець.

За хвилину з живого обличчя красунi зробилось безвиразне лице, перетягнене червоною смугою. Люто шморгнув артист пензлем через цiлi груди, жбурнув ним об землю i упав на канапу.

Нараз зiрвався i повiсив образ на стiнi.

Годинник чикав одноманiтно, цвiркунчики сюрчали в садку, лист падав з деревини, мiсячна нiч шумiла зорями, а всюди так тихiсько, тихiсько…

Ось муха десь забринiла, перелетiла через кiмнату i сiла на лице його красунi…

А вона так i смiеться до нього, просить зiгнати ту мушку з погожого личка… Але вiн не мае сили руку простягнути… Коли гляне – вона гарна з нею, така спокiйна, непорушна, чиста, непорочна.

Мушка злетiла – постать наче порушилась – виступае, сходить з образу – Боже, що це?!.

– Я жива, – говорить до нього тихим оксамитним голосом, – я жива i вiчна!

Забув ти за мене, сину гiр! Обкрутила клiщами крила твоi солодка змiя. П’яний ме дом закопуеш талант свiй! Скинь iз себе обiйми ii тiла, а то не прийду до тебе, не буду твоя нiколи!

Івана обняв страх. Стрепенувся i мерщiй кинувся у спальню. Було темно, у третiм покою блимало свiтло.