Українська модерна проза

Не видержав – припав до нiг своеi дружини, ляг серед постелi i закричав розпучливо, тремтячи на цiлому тiлi:

– Ганнусю моя, Ганнусю, серце! Я злочинець, я тебе зi свiта згладив, Ганнусю!

Жiнка аж на бiль забула, видивилась на нього остовпiлими очима та й прошептала:

– Та чого ти, Ваня, чого?..

– Вибач менi!

– Я тебе не виную, Ваня, вона всьому винна – гадюка!

– Гадюка, гадюка! – залебедiв трохи не божевiльно Іван, обгортаючи ii ноги. Ганна гладила його по чорнiй кучерявiй головi бiлою, як снiг рукою, i мовила глибоко рознiженим голосом:

– Я провинилась, я не щирувала, через неi тебе дрочила доктором, та я невинна, Ваня!

– Ти невинна, ти янгол проти мене, а я душогуб, я злочинець, я убийник! Доктора! Скажу все!

– Не хочу, Ваня, – молила Ганна, цiла мiнячись, щораз сильнiшим голосом, – не хочу його видiти на очi, не говори менi того слова «доктор», не кажи, вiн мене зi свiта збавив, щастя наше забрав, – не хочу, не хочу!

– Другого, iншого, якого-небудь!

– Не хочу, Ваня, хочеш мене вбити, клич – не хочу нiякого, згину тут, а не хочу, – цiла позеленiла i стала бити ногами.

– Мiй Боже, мiй Боже! Але ти не знаеш!..

– Знаю, Ваня, знаю, не хочу його, хочеш мене вбити – клич, та я не хочу, не муч мене, не край, не рiж мого серця! – стала кричати божевiльним криком i вибухнула нагальним плачем.

Іван став ходити по кiмнатi, як божевiльний, ломив руки, гнувся до землi, лементував, рвав собi волосся на головi, а далi став головою бити об мур…

Ганна страшно стогнала.

Оксана схилилась над нею зацитькуючи ii, та слова ii падали, як шум листя пiд рев бурi.

VIII

На третiй день пiсля смертi Ганни була понура вiтряна нiч. Дощ бив об шиби вiкон i свистiв глухо. В кухнi блимало свiтло – на лавi сидiла Оксана i говорила до Катрi, що прихилилась до неi:

– Де вже там доктор помiг би на таку болiсть, що йде вiд серця, серця не вгамуеш. Плакав, як дитина, на руках носив ii, i духа Богу вiддала.

А перед смертю ще просила, молила його: «Ти мене, каже, забудеш, другу собi вiзьмеш, ще коби дитина по менi була, а то зi мною пiде до гробу!» То його до такого жалю доводила, що гнувся до самоi землi та й божився i цiлував, по ногах цiлував, слiзьми розливався: «Не забуду, каже, тебе, довiку не забуду!»

– Та то так, як то кажуть, прийде каяття, та вороття немае!

– А прийшов з похорону, Бог вiсть, що з ним сталось, онiмiв, гей камiнь.