Українська модерна проза

– Скажiть, – шептала до лiкаря, – скажiть, що буде з нею?

Не знати, де дiлась iз ii лиця та упертiсть, що так вiдтручувала його, а все-таки притягала, тримала при собi. А тепер той тремтячий ii голос, що мав у собi так мало добродушностi, а так багато доброти.

Вона погладила хору по лицi.

– Яка блiда, – сказала нiжно, – вiдколи ii дитинка прийшла на свiт, вiдтодi не стало в неi здоровля.

Свiчка, що стояла на столику, освiтила ясно лице дiвчини. Лiкаревi здавалося, що вiн не бачив кращих очей, як у неi.

– Ну, пане доктор, – обернулася знов до нього, – кажiть, що буде з сього?

Вiн мовчав.

– Нi, нi, – кинулася вона. – Се не може бути; ви мусите вирятувати ii. Борiться з нею, з тою страшною смертю.

Лiкар склонив сумно голову. Ще нiколи не зворушила його жодна сцена при лiжку хороби так, як ся. А не раз видiв вiн бiльшу розпуку, гiрше горе.

– Я буду сидiти коло хороi, – сказав тихо, а по хвилi додав острим лiкарським голосом: – Але прошу, аби всi вiддалилися звiдси, i ви, панi.

Як хорiй ще що може помогти, то хiба спокiй.

Вiн був лихий сам на себе, що лишився тут. Се ж не правдивий лiкар, що не помагае там, де помочi вже не потрiбко. А що вiн робив тут? Тратив час за дармо. Але слова дiвчини: «Борiться з тою страшною смертю» прикувала його до мiсця. Вiн почув у собi силу боротися з тим найтяжчим ворогом людського життя. Обережно почав оглядати хору, чи не знайде якого знаку, який вiщував би побiду.

Хора перевернулася на бiк i обернула до нього лице, на яке налягли похмурi тiнi, що вiдповiдали йому на його заходи. Дихнула тяжко кiлька разiв i скiнчила.

Вiн хотiв бiгти по родину, та в тiм отворилися дверi, i влетiла молода дiвчина.

– Скiнчилось! – стогнала розпучливо, – скiнчилось!

Лiкар покивав головою.

Вона приступила до мертвоi i дивилася на неi з сумним усмiхом. Нараз пiрвала ii злiсть.

– Дивiть, дивiть, – сказала, показуючи на трупа, – як вона тепер виглядае! О яка смерть гидка, яка брутальна!

Лiкар видивився на неi так, як би хто дивився на свою душу, коли б тiй пройшло на думку в людськiй постатi стати перед ним.

Так, вона говорила так само, як його душа, й його душу обхоплювало на вид смертi те саме чуття. Не зворушення, не жаль, а злiсть, обурення проти брутальностi природи.

– Ольго, – сказав лiкар, – Ольго!

Вона не завважила, що вiн називав ii по iменi.