Українська модерна проза

По хвилi зачав мене знов сугестiонувати його тихий, рiвний голос i такий самий погляд очей, i знов зачав менi пригадуватися хтось наче знайомий, але хто? І звiдки могла я його знати? Даремно лиш напружувала мою пам’ять.

Се неясне якесь почування лишилось менi надовго i по виiздi гостей, i не переставало мучити, що я знаю його, тiльки що не можу нагадати звiдки i вiдколи?

VII

Смiешся i пишеш, що тобi моi незвичайнi почування видаються зовсiм звичайними i природними. Чи гадаеш, що тi пiдозрiння не насувалися i менi, що не питала себе, чи воно не е лиш тим почуванням, що вiчно шукае i стремить до того, щоби серед безлiчi людей, котрих подибуеться на дорозi життя, знайти якусь одну, для себе сотворену, душу? Ох! То шукання! Саме нагадуеться менi казка про закляту душу гарноi жiнки, що снувалась довгими хiдниками старого замку, i кождий мужчина, що ночував у тiм замку, опiвночi мiг бачити, як нахилялась над ним блiда тiнь i кивала головою, неначе хотiла б сказати: «Нi, то не той».

Нi, то не той, – i я скажу, i не те, що ти думаеш. Нi! Се щось iнше, чого я собi нi розумом, нi серцем пояснити не можу.

Щоби не лишати тебе в тiм переконанню, вiдписую на борзi лиш на сю частину твого листа. Решту лишаю на пiзнiше, бо велика народня манiфестацiя, в котрiй я беру чинну участь, забирае менi тiльки часу, що не маю анi хвилини на iншi справи.

VIII

Ось i ненадiйне. Хто мiг би сподiватись, що в твоiм життю зайдуть такi перемiни.

Щастя, що то все уже перейшло, i ми по цiлорiчнiй перервi, можемо знов вернути до нашого листування.

Матерiальна руiна, що загрожуе тобi, не перейшла i по менi безслiдно. Твое положення схаменуло i мене. Мое не краще. Подразнена тим фактом уява вивела на арену новi почування. Страшне зеленооке марево ставало коло моеi постелi, i вiдбирало очам сон. А коли склеплялися змученi повiки, ще бiльше непокоiли мене сни. Мимовiльно витягала я руки i шукала рятунку.

Зважилася використати, доки пора, свою молодiсть.

Сором менi признатися перед тобою, се ж таке низьке, негiдне лiпшого чоловiка. Уяви собi, я постановила рятуватись вiд матерiальноi нужди оковами шлюбних перстенiв. Щастя, що з того морального упадку вирятував мене той сам чоловiк, що мав мене рятувати з поганих матерiальних вiдносин. Був то чоловiк такий звичайний, такий шабльоновий у своiх поняттях i почуваннях, що з вiдразою вiдвернулася вiд нього.