Українська модерна проза

На iх крилах лiтали колись ii дiточi сни, понад чистi, бiлi лелii у батькiвськiм садку, понад гарнi рожi над берегом блискучоi рiки.

Полумiнь щораз сильнiше палахкотiла у печi, а тепле свiтло пересувалося великими п’ятнами по ii сукнi, руках i лицi, втискалося в кров i кружляло в жилах.

Все затрачувало границi виду i буття i розливалося в просторах безконечностi.

Святочний спокiй царював з необмеженою властю.

Понад ясним полум’ям пiдносились i гойдались тихi тужливi филi супокою i падали на дно душi омутом терпiнь i крику кервавого болю.

Теплi свiтлянi рамена обiймали i тулили бурю i вир життя.

А дрiбнi блиски, розсiянi через ажурнi дверцi, тягнулись золотими нитками i вишивали на темнiм тлi мiстернi гафти.

Знов потемнiло!

Раптом блиснула ясна стрiла, продерла темряву i загасла. Блиснула знов, скрутилася перстенем, скорчилась i мов причаiлась.

У печi загуло, ажурнi дверцi цокали тихо, звучно, ритмiчно.

Щось нiби видиралось з ii пам’ятi, прибирало означений вид i знайомi звуки.

Звiдки знае вона той звук?

Так!

То той тихий голос, той спокiйний лагiдний погляд очей, що так довго не могла нагадати, звiдки знае його.

І щораз бiльше входила сама в себе, дивилась i вслухувалась в якусь далеку таемничу тишу, що нагадувала щось давно забуте, щось таке, що довго мовчало в душi,

Так сидiла непорушно, не числячи довгих хвиль часу.

Аж нараз здригнулась, пiднесла над головою руки, а уста розхилились i порушились шопотом одного з найбiльших генiiв свiта.

Die bist die Ruh

In aller Welt bist du!

БЛУДНИЙ МЕТЕОР

Дзвонять сумнi похороннi дзвони.

Сумним вiдгомоном гомонять грубi заглибини хмар, гудять громи, горять блискавки, з ревом погублених спадають у пропасть дикого клекоту i бездонних омутiв. Несуться розгуком шалених вихрiв, регочуть гуком брудних, розбиваючих о скелi филь.

Померкло сонце, дрижить земля, валяться ставленi Богу святинi вiд болю роздертоi душi чоловiка,

А дзвони б’ють вiчну хвалу безмисльнiй, глухiй потузi, що навiть не знае своеi сили, лиш безупину суне перед себе.

А за нею свiт стае цвинтарем, печерою попсованих тiл. Люди просять рятунку – ангели спасення!

Причаiлася повна тривоги тишина. Сонце, як скаменiла брила, пригнiтало боввани облакiв. Замовк шелест дерев, замерли поля простори, повисли у воздусi птахи.

Незрушимо висiли шмати чорних хмар, а довгi iх тороки досягали землi. На похилених барках чорного страховища бiлiла вузька трумна, знам’я побiди слiпоi потуги.