Українська модерна проза

Тiльки на мить спинилась його увага над сим, тiльки на мить увесь вiн немовби задерев’янiв в однiй позi, i увага його тiльки на хвилину зачепилась за цi уявлення, бо зараз же вiн провiв енергiйно рукою по чолу й волоссi, струснув головою, i зiр його знов з холодного i стальового став ясним i блискучим…

З новим поривом в грудях заспiвав вiн могутнiм, повним голосом:

Wohltihrdas Gluckbegluckt…

Щастя знати, що ти – справжня людина, що ти можеш боротись, що слово твое легко переходить в дiло, коли того вимагае пересвiдчений вистрадане, укохане, глибоке пересвiдчення твое, о, се щастя не потребуе нагороди: die Lohnbelohnt.

Закiнчив вiн спiвати, додавши до слiв тих свого власного мотиву, але як достотно вiн передавав його настрiй!..

О, який порив плинув через його схвильованi могутнi груди, який вiн був владний, немовби весняна повiдь, що линула через розширену душу, i вона неслась тепер понад усiма високощами, на якi тiльки пiдiймались коли люди…

І сяево весни так блискуче, так смiливо i щиросердно всмiхаючись, спiвчувало йому всiм своiм блиском…

І вiн усмiхався сяеву, а воно йому…

В хатину вбiгла маленька дiвчинка, п’ятилiтня його сестра, Орися, в бiленькiй коротенькiй суконцi, з рожевими щiчками i блискучими швидкими очицями.

– Ти вже прийшов, Антоню? – спитала вона, вимовляючи слова з дитячим акцентом.

Антiн наблизився до неi i всмiхнувся сьому промiнцю веселому; i вiн гармонiював з його настроем, з тим сяевом, що плило знадвору.

– Уже, Орисю, уже прийшов.

Дiвчинка обхопила обидвома рученятами дужу шию брата, коли вiн нагнувся, щоб пiдняти ii, i цiлувала його в щоки.

– Ти занудилась вже за мною?

– Еге, я тебе i вчора не бачила, а позавчора ти був такий сердитий та страшний, що я боялась прийти до тебе.

Антiн всмiхнувся: щебет дитини немовби сiяв йому в душi. Взяв вiн Орисю на своi дужi руки.