Орлеанська діва

Придворцi звуть його царем iстот,

Що ввечерi – Венера, вдень – Ерот,

I для утiх шукають любострасних

Удiв, панянок, хлопчикiв прекрасних.

Гермафродит забув лиш об однiм

Родителя свойого попрохати,

Хоч мав потребу доконечну в тiм:

Любов до себе в iнших викликати.

Тож учинив так свiту володар,

Що гидший вiн, нiж Самюель Бернар,

Що вiн не мiг подобатись нiкому, —

I надаремне в замку вiн свойому

Бенкети улаштовуе гучнi

I навiть вiршi пише запальнi!

Коли удень вiн обiймав коханку

Чи, жiнкою зробившися до ранку,

З кимсь одчайдушним пестощiв шукав, —

Одуреним себе вiн почував;

У вiдповiдь на пломенисту спрагу

Вiн мав огиду, лайку та зневагу.

Так потвердилось казане давно,

Що щастя й велич – зовсiм не одно.

«Як? – говорив вiн: – Наймичка остання

Удвох iз любим зазнае кохання,

Пастушку юну обiйма стрiлець,

З черничкою втiшаеться чернець, —

I тiльки я, на цiлий свiт единий,

Блаженноi не вiдаю хвилини!»

I вiн присягся iменем стихiй

Карати дiв i хлопцiв уродливих,

Щоб приклад був кривавий i страшний

Для всiх, кого любив вiн без надiй,

Для серць невдячних, зимних i зрадливих.

Щораз гостей вiн пишно частував:

Нi Савськоi смуглявоi царицi

,

Анi Талестри, дiви-чарiвницi,

Такий бенкет нiколи не стрiчав

У двох царiв, прославлених та дивних,

Як вiн для молодичок лаштував,

Для бакалаврiв i вояк мандрiвних.

Та як доходило до певних дiл, —

Бiда тому, до кого вiн лицявся

I хто його зальотам опирався:

Нещасну жертву саджено на кiл.

Завечорiло, з пана стала панi.

До Дюнуа, в нестримному бажаннi,

Вона послати каже гайдукiв,

Щоб вiн трапезу з нею роздiлив

На антресолях, – а в iдальнi пишнiй

Наiдки й Жаннi подано розкiшнi.

Красунь-бастард, напаханий, стрункий

Ввiходить. Стiл на нього жде такий,

Мов той, що Клеопатра-чарiвниця

Для Цезаря велiла готувать,

Великого в мистецтвi воювать,

Для славного Антонiя-п’яницi,

Або мов той, що навiва рядки цi, —

Його менi улаштував чернець,

Слуга Господнiй, до iди митець, —

Мов той, нарештi, де, в ясних чертогах,

Коли Назона[69 - Назон Публiй Овiдiй (Publius Ovidius Naso, 43 р.

Коли Гомер по правдi каже нам,

Юпiтер, для спочинку по тривогах,

З Європою, з Данаею удвох[70 - Європа – дочка фiнiкiйського царя.