Шенгенська історія. Литовський роман

Потiм п’ять монет iз пiдлоги сховав у кишеню комбiнезона, а решту поклав стовпчиком на кришку апарата.

– Даруйте, як вас звати? – спитав Клаудiюс.

– Хосе, – назвався хлопець.

– Хосе, а чому ви сказали, що у нас занадто жарко?

– Ну, у них, в англiйцiв, звичайна температура в будинку взимку градусiв 15–16. Вони ж завжди економлять. Заодно й загартовуються!

– І що, значна економiя? – поцiкавився Клаудiюс.

– Ну, в такому будиночку, – хлопець озирнувся, провiв поглядом по стiнах, – якщо опустити температуру до 15 градусiв, то фунтiв п’ятдесят за мiсяць збережете!

Надворi сяяло сонце.

Термометр iз зовнiшнього боку дверей показував плюс вiсiм. Безхмарне небо годувало погляд радiстю.

– Чого смiешся? – по-доброму спитала Інгрида, глипнувши на Клаудiюса, котрий мружився на сонцi.

– Я щасливий! – вiдповiв вiн. – І зима тут сонячна, i палац ти органiзувала! Усе класно! Дякую, люба!

Вiн обiйняв Інгриду, поцiлував у вуста, в носик.

– Обережно, фотоапарат зламаеш! Забув, що нам треба алеi вiдзняти?!

І рушили вони гуляти по ввiренiй iм територii.

Садiвник i економка, молодi та вродливi. Фотографували й один одне на тлi особняка, i маленький будиночок iз червоноi цегли, в якому мешкали, фотографували алеi та слiди колишнiх клумб, фотографували недоглянутий i «подiрявлений» подекуди чагарниковий лабiринт, за яким, як здалося Інгридi, не доглядали вже рокiв iз десять.

– Ти знаеш, як тiльки ми пошлемо цi фотки Артуру, нас звiльнять! Через тебе! – цiлком серйозно заявила Інгрида, коли вони, повернувшись у будиночок, сiли на кухнi пити чай.

– Чому?

– Тебе десять днiв тому взяли сюди садiвником! За свiтлинами видно, що ти всi цi днi байдикував!

– А смiття? – запротестував Клаудiюс. – Ти бачила, скiльки я його вигрiб?!

Інгрида задумалася.

– Знаеш, треба буде iншi свiтлини зробити! Вiзьми лопату та фотоапарат, пiди обкопай кiлька дерев i сфотографуй так, аби й лопату було видно! Просто увiткни ii поруч! Кiлька клумб перекопай, тiльки так, аби було зрозумiло, що там буде!

– А ти допоможеш? – спитав хлопець.

– Нi, через двадцять хвилин я буду по скайпу з Барборою балакати! Цiкаво, як вони там?! Перейшли на жаб i равликiв, чи ще тримаються?

Як тiльки Клаудiюс узяв до рук садову лопату, то вiдразу вiдчув себе маленьким гномиком у величезному парку. Сонце, як i ранiше, сяяло на безхмарному небi. Легкий вiтерець ворушив тонкими гiлками алейних туй. У кишенi куртки лежала камера.