Шенгенська історія. Литовський роман

А вiн думав про iнше: про дорогий фотоапарат, знайдений ним у коморi в валiзi. Пiд фотоапаратом там лежав одяг – джинси та чистi сорочки. Чийсь одяг лежав просто на полицях комори. Може, того ж господаря валiзи з фотоапаратом? А може, когось iншого?

Земля по краях клумби виявилася м’якою та пiддатливою. Клаудiюс заганяв лопату на пiврискаля i перевертав вивернуте з поверхнi земляне груддя догори дригом.

«Дивно, – думав вiн, знову згадуючи про валiзу та чужi речi. – Якщо тут до нас уже жив якийсь садiвник, то чому все таке занедбане?! Чи вiн просто сидiв у будинку i нiчого не робив, поки його не вигнали? І виганяли так, що навiть зiбрати речi не дали? Дуже навiть може бути! Цей Ахмед – що йому накаже господар, те i зробить! Отож треба трудитися!»

І Клаудiюс запрацював лопатою спритнiше та швидше, тiльки заганяв тепер лопату на третину рискаля, щоб швидше клумбу перекопати.

Роздiл 34. Париж

– А ти загалом не зовсiм клоун, – задумливо мовив Поль. – Якщо хочеш, можеш зняти свiй нiс!

– А якщо не хочу? – Андрюс широко витрiщив очi i схилив голову набiк.

 – Нiс – не капелюх, його знiмати не обов’язково!

Хлопчик не вiдреагував на жарт. Цього дня вiн був сумнiший, нiж учора. Сумнiший чи серйознiший. Вiн напiвсидiв на короткуватому пiдлiтковому лiжечку, спиною упершись у двi поставленi сторчма пухкi подушки, що впиралися своею чергою в невисоку металеву спинку. Андрюс вдивлявся в обличчя Поля, намагаючись збагнути, як той себе почувае. Чорна шкiра не видавала хворобливостi чи втоми.

Тiльки очi були занадто червонi. Поль смiявся, коли першi кiлька разiв Андрюс смiшив його в присутностi татка. Татусь також смiявся, коли Андрюс iз однiею тiльки символiчною ознакою клоуна – пухнастим червоним носом на гумцi, схожим на зменшений помпон на лижнiй шапочцi, показував, як проявляють свiй настрiй домашнi тварини: поросята, кiшки та собаки, як ходить качка, як пiвень стрибае на конкурента по курнику. Але цього вечора Полю або не хотiлося смiятися, або взагалi нiчого не хотiлося.

Його двомiсна палата здавалася просторiшою через ретельно застелене друге лiжко.

– Ти тепер сам? – спитав Андрюс.

– Його забрали в iншу лiкарню, – вiдповiв Поль i зiтхнув.

– Я його жодного разу не бачив, – сказав Андрюс задумливо. – Як його звали?

– Бенуа. Його вранцi вивозили на процедури, а ввечерi привозили. Вiн менi тiльки раз прошепотiв «Привiт!» А давай у шашки пограемо?

– Згода, – погодився Андрюс.

– Дiстань iх, вони отам у тумбочцi.