Шенгенська історія. Литовський роман

А той знову не снiдав i тiльки пiд контролем Ренати з’iв варене яйце i зажував його рештками рiздвяного чорного хлiба.

Вiтас, умившись i напившись кави, сiв за ноутбук i щось там шукав у мережах, раз по раз бурмочучи, що iнтернет тут на хуторi не просто слабкий, а уривчастий i «мерехтливий», як недоступна неозброеному оку зiрка. Про зiрку вiн, правда, сказав, коли помiтив Ренату, котра зупинилася за його спиною. І вона сприйняла цю «зiрку» на свою адресу. А потiм приставила до «зiрки» слово «мерехтлива» i замислилася.

Певна рiч, було б добре, якби Вiтас хоч словом узяв участь у ii боротьбi з депресiею дiда. Але Вiтас сказав, що працюе, i що дiд розумiе лише мову чарки, а цiею «мовою» Вiтас може з ним балакати лише вечорами.

«Це неправда! – подумала у вiдповiдь на слова Вiтаса Рената. – Дiд нiколи не пив багато! Вiн навiть бабусину наливку розтягнув на кiлька мiсяцiв! «Мова чарки»! Треба ж таке сказати! Треба шукати iншу мову, яка йому пiднiме настрiй i розправить його плечi!»

Але нiякi рятiвнi думки на гадку Ренатi не спадали.

І вона сердилася на себе, вiдчуваючи свою безпораднiсть i водночас безвихiдь. Хотiлося втекти, але просто втекти вiд проблем – це все одно, що визнати власну слабкiсть. Ось якби пiти кудись, бо треба! Якби була робота, i вона iздила туди щоранку, а ввечерi поверталася i стикалася iз занепадницьким настроем дiда, то могла б i гримнути на нього! Мовляв, цiлий день працювала, втомилася, повернулася, а вдома – похоронна атмосфера, хоч самiй лягай i вмирай! Ось тодi б вiн почувався винним i облишив клеiти дурня!

Дiвчина знову пiдiйшла до Вiтаса, поклала руки йому на плечi.

Вiдчула через светр тепло його тiла.

– Вибач, що вiдриваю вiд роботи, – сказала вона двозначно, нiби й не дуже вiрила, що вiн працюе.

– Нiчого, – вiн обернувся, пiдняв на неi погляд.

– І багато ти заробиш на комп’ютерi? – раптом спитала вона, помiтивши на монiторi ноутбука вiдкритий сайт онлайн-аукцiону.

– Якщо пощастить – то багато! – впевнено вiдповiв хлопець.

– Щось продаеш?

Вiн кивнув.

– Ну, продавай, – Рената зiтхнула, зняла долонi з його плечей i вiдiйшла. – А коли закiнчиш – можеш до нього зайти? Вiдволiкти?

– Гаразд, – пообiцяв Вiтас. – Тiльки ти поiдь i купи щось, а то ми з твоiм дiдом його запаси вже випили!

Бiльше не вiдволiкаючись вiд комп’ютера, вiн витягнув iз кишенi штанiв двадцять лiтiв i простягнув, не дивлячись, Ренатi.

Новий снiг, що випав, знову став старим.