Шенгенська історія. Литовський роман

Мабуть, тепло вiд сонця, що визирало iнодi крiзь хмари, трохи розтопило його i змусило додатися у виглядi нового шару до староi снiжноi кiрки.

Для того, щоб купити пляшку «Три дев’ятки», iхати в Анiкщяй або навiть у ближне мiстечко Трошкунай, було необов’язково. Дорога до крамнички, куди вже давно протоптав стежку крiзь лiс пияк Борис iз сусiднiх хуторiв, не займала бiльше пiвгодини, заледве – хвилин сорок.

Рената зупинилася перед своiм червоним «фiатом». Витягла з кишенi куртки ключi вiд машини, потримала в руках i сунула назад.

«Нi, – подумала дiвчина. – Навiщо поспiшати?»

І попрямувала до лiсу, слухаючи долинаючий зi землi хрускiт снiжноi кiрки. Вона ходила iнодi цiею стежкою до Андрiонiшкiса. І навiть ходила, коли стежка тяглася безпосередньо вiд ближнього до них краю лiсу. Тодi це була iхня особиста стежка, якою любила прошкувати до кладовища бабуся Северюте. Вона навiть в Андрiонiшкiс не заходила, а лише на цвинтар, де лежала вся iхня родина, всi пращури, крiм прапрадiда, котрий загинув на Першiй свiтовiй десь далеко в Бельгii чи Голландii.

Про нього iнодi згадувала Северюте, коли Рената ще пiд стiл могла зайти, не пригнувши голiвку. Бабуся казала, що Рената на свого прапрадiда схожа, але не казала, чим. Мабуть, обличчям. Чим ще Рената могла нагадувати далекого предка, котрий загинув молодим?

«Треба знайти його свiтлину, адже вона десь була! Знайти i поглянути зараз, чи схожi вони з прапрадiдом сьогоднi?» – мiркувала Рената.

Вона вже йшла лiсом.

Лiсовий запах, приправлений морозцем, лоскотав нiздрi. Тiеi староi стежки, либонь, давно вже немае. А якщо й залишилися вiд неi якимось дивом слiди, то схованi вони зараз пiд снiгом.

Спробувала згадати: коли востанне Бориса з сусiднiх хуторiв бачила? Обличчя його – опухле, з синюватими мiшками пiд очима – згадала. Згадала, як заходив вiн ранiше до дiда то грошi позичити, то про полiтику погомонiти. Але навiть якщо заходив побалакати, то пiд кiнець розмови все одно просив грошей.

А потiм дiд його прогнав. Навiть на порiг не пустив. Що його так розлютило – не пам’ятала. Чи то дiд вирiшив, що Борис щось у них iз двору вкрав, чи щось iнше зробив. Але вiдтодi Бориса вже не бачила. А скiльки рокiв минуло? Може, три чи чотири.

Ноги знали цю невидиму дорогу з дитинства. У лiвiй долонi щось кольнуло, i Рената всмiхнулася: це ii долоня згадала, як тримала вона руку бабусi, а бабуся вела ii, маленьку Ренату, в Андрiонiшкiс.