Шенгенська історія. Литовський роман

– А знаеш, як ранiше казали: «У Вiльнюсi добрi люди живуть, а в Каунасi – злi»?

– Чув, – зiзнався Вiтас. – Але це ж у Вiльнюсi так казали, а не в Каунасi.

– Мабуть, – дiд закивав i пригубив чаю. – А чому у вас так чортiв люблять?

– Чому люблять? – не втямив Вiтас.

– Ну, единий Музей чортiв на всю Литву чомусь у Каунасi, а единий Музей янголiв на всю Литву чомусь у нас, в Анiкщяi? – хитро промовив Йонас i перевiв погляд на Ренату, немов вона i була одним iз янголiв.

Вiтас стенув плечима.

– Це, ймовiрно, комунiсти за радянських часiв музей чортiв заснували зумисне, щоб люди про Каунас погано думали, – припустив Вiтас i подивився винувато в очi Йонасу. Хлопець був явно збентежений i не второпав, до чого старий хилить.

– Ну, ти й загнув, – Йонас усмiхнувся. – Комунiсти чортiв вигадали?! Треба ж таке сказати?! Нечистi на кiлька тисяч рокiв давнiшi за комунiстiв! А литовськi бiси давнiшi за iнших чортiв!

– Тодi не знаю, – зiзнався Вiтас. – Я чортами не цiкавився i до церкви не ходжу… До речi, мiй тато на радiозаводi в церквi працював, – згадав вiн i очi його спалахнули.

 – Там у них найсекретнiший цех у недобудованому костелi був, тому i пiдприемство називали «Святим радiозаводом».

– Он як! – щиро здивувався дiд Йонас. – Цiкаво! Може, даремно я нiколи в життi в Каунас не iздив?

– Може, й даремно, у нас гарно! – переконливо закивав Вiтас.

А Рената з усмiшкою на вустах тiльки i переводила погляд то з дiда на Вiтаса, то з Вiтаса на дiда, слухаючи iхню розмову i намагаючись вгадати, до чого Йонас хилить.

Спочатку було злякалася, що дiдусь хоче якось принизити чи образити Вiтаса, але швидко збагнула, що думки Йонаса в iншому напрямку працюють. Та й у почуттi гумору старому нiхто вiдмовити не змiг би, тому залишалося Ренатi тiльки слухати, куди i до чого призведе розмова двох чоловiкiв за вдвiчi мiцнiшим чаем.

– У нас також гарно, – закивав дiд i знову кинув погляд на внучку. – А ти йому нашi краевиди показувала? До Пунтукаса возила? На Маяк Щастя?

– Не було часу, – зiзналася Рената.

 – Вiн же завжди… – кинула погляд на Вiтаса. – Тiльки на день приiжджае!

– Ну, це ваша справа, як ви своiм часом розпоряджаетесь! – Старий махнув рукою й обернувся обличчям до вiкна.

– Дiду, а може, забереш до себе цей вiйськовий презент? – запропонувала раптом Рената.

– Нi, нехай наразi в тебе побуде! Я тут нi з ким не балакаю, тiльки мовчу i думаю.