Пекло на землі

Найдошкульнiше вiн вiдбився на селi, виявившись у крикливих гаслах: «лiквiдацiя куркуля як кляси, колективiзацiя 60 % господарств за рiк» та iн.

Кожна акцiя, кожна нова директива на село в кiнцi лiта недвозначно промовляла, що нечуваний наступ на село розпочався швидким та впертим ходом: 20 % населення позбавили виборчих прав (цього ще не бувало); оголосили масове «розкулачення до рубця», виселяючи заможних селян з iхнiх хат, а добро передаючи до колективiв; збiльшили до 30 % кiлькiсть експертних господарств (з подвiйним оподаткуванням); ввели хлiбозаготiвлю, як узаконений спосiб забирати селянам збiжжя за нiкчемну цiну; кинули на село 5 000 000 карб.

, облiгацiй i примусовим способом почали iх «розповсюднювати»; запровадили «контракцiю» худоби, збiжжя, що без дозволу влади не маеш права нiчого продати; заборонили пiд страхом кари та Допру (ув’язнення) забивати свинi, худобу; поздiймали дзвони й хрести, стали масово закривати церкви; примусили багатьох священикiв проголосити в пресi свое вiдречення вiд релiгii; повиганяли зi шкiл дiтей заможнiших селян та цiла низка iнших «соцiялiстичних» заходiв.

У такий час мобiлiзували мене в район на кампанiю хлiбозаготiвки. Наслiдки нового курсу на селi я мав нагоду на власнi очi побачити.

В’iжджаю в Косарiвку. Бiдне пiвденне украiнське село, виснажене вiд кiлькарiчних систематичних недородiв: половина хат – землянки, нарiд прибитий, обдертий, сумний. Цiлковита правдоподiбнiсть слiв Грiнченка:

Убогii ниви, убогii села,

Убогий обшарпаний люд;

Смутнii картини, смутнi, не веселi…

І з цих нужденних сiл тягнути тисячi пудiв, iх коштом пiдносити iндустрiялiзацiю…

Пiд’iжджаю до сiльради.

Гурт селян.

– Здоровi будьте! – гукаю весело.

– Здрастуйте, – хмуро обзиваеться голос. А ззаду чую: – О, вже притаскало шкуродера. Один ще не сховався за село, а другий почне своеi спiвати.

– Як живеться, батьки? – злажу з воза.

– П’ятилiтку в чотири роки будуем, – злорадно вiдповiдае той самий голос. А ззаду: – Ач, ластиться, щоб бiльше злупити.

– Ну й добре йде робота? – питаю.

– А нiчого. Ледве-ледве по свiтi ходимо.

– Тож чого так? – не цiлком вгадую дядькову думку.

– Вiд вашого темпу[32 - Поспiх у будiвництвi, темп п’ятилiтки.]. Вам там у мiстi видно кров грае шмалко, вам не сидиться, летите, а ми ледве ноги волочимо. Ваш темп боком нам вилазить. Це ж лиш другий рiк, а що то буде в кiнцi п’ятилiтки?..

– Ви, дядьку, щось невеселе сьогоднi з’iли, – iронiзую над дядьковою мовою.