Енеїда

Ох, як виглядав вiн,

Як же не схожий на Гектора був вiн того, що вертався

275 В зброi Ахiлловiй з бою або як на судна данайськi

Кидав фрiгiйськi вогнi, – брудна борода обгорiла,

Злиплось волосся в кровi, i ранами весь вiн укритий,

Що коло мурiв отчизни вiн стiльки зазнав iх у битвах.

І мимоволi, здавалось, заплакав я сам i крiзь сльози

280 Мовив тодi до героя, озвавшись сумними словами:

«Свiтло Дарданii, тевкрiв надiе з надiй найвiрнiша,

Де ти так довго барився, з якоi краiни приходиш?

Гекторе, наш довгожданий, гей, Як ми тебе привiтаем

Пiсля сконання стiлькох твоiх рiдних, по злигоднях всяких

285 Цiлого люду i мiста, ослабленi дуже на силах?

Чом це я рани цi бачу?» А вiн на те все анi словом

Не вiдповiв на тi марнi питання; i, важко зiтхнувши,

Мовив лиш: «Сину богинi, тiкай, вiд пожежi рятуйся;

Вдерся вже ворог на мури, вже валиться Троя висока.

290 Досить, проте, й для вiтчизни цього, й для самого Прiама.

Збройнiй руцi якби можна Пергам рятувати, то, певно,

Ця ось правиця моя врятувала б.

Троя тобi доручае й пенатiв; бери iх з собою,

Будеш в них мати супутникiв долi; великих шукай iм

295 Мурiв; ти сам побудуеш тi мури, проiхавши море».

Мовив це й в руки узяв вiн i Весту могутню, й пов'язки,

І негасимий вогонь, i з святилища все це виносить.

Зойками рiзноманiтними повниться мiсто тим часом

Бiльше й все бiльше, – хоч батька Анхiса домiвка стояла

300 Осторонь iнших, густими деревами щiльно укрита, —

Зброя бряжчить все яснiше i жах навкруги навiвае.

Я прокидаюсь од сну й на покрiвлi, до самого верху

Вибiгши миттю, стою й насторожую вуха уважно.

Так це, як з вихром шаленим пожежа впаде на засiви

305 Чи як бурхливий струмок у гiрську перемiниться рiчку

Й поле залле i жниво розкiшне зруйнуе, всю змие

Працю волiв, позносить лiси на узгiр'ях, – i стане

Оторопiлий пастух на скалi i той слухае гомiн.

Тiльки тепер стало ясно усiм, яка у них вiрнiсть:

310 Пiдступ данайський вiдкрився.

Впала, велична. Вулкановi в жертву, уже загорiвся

Близький сусiд Укалегон, – Сiгейська затока палае

Свiтлом вiдбитим. Лунають десь сурми, гук воiнiв чути.

Зброю вхопив я безтямно, хоч що вже тепер у тiй зброi?

315 Та спалахнув я бажанням зiбрати загiн i на замок

Кинутись разом, – шаленство i гнiв навiть розум виводять

Із рiвноваги, – збагнув я, як гарно загинути в битвi.