Енеїда

Вирвавсь тим часом Пант Отрiад з-пiд ахейськоi зброi (

Феба жерцем був у нас вiн на замку), в руках ледве держить

320 Утвар священну, богiв переможених, внука малого

Й мов непритомний бiжить до порогiв. «Гей, Панте, – волаю, —

Як рятуватися нам, яку боронити твердиню?»

Ледве я встиг це промовить, як важко зiтхнув вiн i каже:

«Б'е вже остання година, Дарданii день неминучий.

325 Ми лиш колишнi троянцi, колись Ілiон був i слава

Тевкрiв велика була, та все те Юпiтер жорстокий

В Аргос цiлком перенiс, а тепер он панують данайцi

В мiстi палаючiм.

Збройних мужiв з себе сипле, звитяжний Сiнон з нас глузуе

330 Й сiе пожар. Однi напливають у навстiж вiдкритi

Брами, – без лiку, з великих Мiкен iх причалило стiльки!

Іншi, озброенi теж, у завулки тiснi уступили;

Стали залiзнi ряди, iх мечi аж iскряться, готовi

Сiяти смерть, так що брам охоронцi переднi наослiп

335 В бiй ледве смiють рушати, безладно боротися з ними».

Вражений цим Отрiадовим словом, богами натхнений,

В бiй i вогонь я iду, куди чорна Ерiнiя кличе,

Брязкiт озброення й крик, що до неба лунае. Надходять

Друзi Рiпей i Епiт, у боях дуже славний, у сяйвi

340 Мiсяця ще надiйшли Гiпанiт i Дiмант, а за ними

Разом стае у ряди i Кореб молодий, син Мiгдона.

Щойно останнiми днями вiн в Трою прибув випадково,

Гнало його до Кассандри гаряче кохання; тепер вiн

В помiч фрiгiйцям iшов i Прiаму, бо був його зятем.

345 Ох, безталанний, не чув вiн того, що у приступi шалу

Суджена там вiщувала.

Щойно побачив iх разом усiх я, готових до бою,

Так я тодi до них мовив: «Молодцi, серця наймужнiшi

В вас надаремно, якщо забажали з'еднатись зi мною,

350 З тим, що на смерть iде певну. Ви бачите, що нам судилось.

З храмiв святих, вiвтарi залишивши, боги усi вийшли,

Тi, на яких ця стояла держава! Йдете рятувати

Мiсто в пожарi.

Є для побитих один порятунок – рятунку не ждати».

355 Цими словами ще шалу додав я серцям молодецьким.

Мов серед темряви ночi вовкiв шаленiючих зграя,

Що зголоднiла утроба наослiп iх гонить, а з горлом

Висхлим залишенi десь вовченята чекають, – i ми так

Через ворожi ряди i крiзь стрiли на смерть iшли певну,

360 Прямо до мiста, а нiч похмурим своiм покривалом

Всiх нас покрила.