Енеїда

Цим переконаний батько тодi устае i на небо

700 Дивиться, кличе богiв i мольби шле до зiрки святоi:

«Рiднi богове, я вже не барюсь, i де кличете, йду я.

Дiм цей врятуйте, врятуйте онука. То ваше знамення.

Троя – у вашiй опiцi. Тобi уступаю, мiй сину,

І не вiдмовлюся йти за тобою як вiрний товариш».

705 Так вiн сказав. А вогню гуготiння усе виразнiше

Йде крiзь будинки, i хвилями котить все ближче пожежа.

«Гей же, мiй батечку любий, на спину менi садовися,

Сам тобi плечi пiдставлю, тягар цей менi не завадить.

Як би тепер не було, в нас одна небезпека е спiльна,

710 Й спiльний рятунок обох нас чекае, й Іул наш маленький

Пiде iз нами, а трохи оподаль iтиме дружина.

Ви, моi слуги, уважно затямте все те, що скажу вам:

Є поза мiстом могила, i храм стародавнiй Церери

Там опустiлий стоiть, i старий кипарис коло нього;

715 Нашi побожнi батьки шанували той храм довгi роки.

Там бiля храму ми стрiнемся всi, звiдкiля хто надiйде.

Батьку, ти святощi вiзьмеш у руки i рiдних пенатiв.

Їх доторкатись не личить менi, коли з бою такого,

З сiчi такоi кривавоi я повертаюсь, аж доки

720 Я не обмиюсь живою водою».

Так я промовив, i шию, i плечi широкi згинаю,

Шкуру левину жовтаву стелю на одежу й схиляюсь

Взяти тягар свiй. За руку вчепився Іул мiй маленький

І пiдбiгае за батьком нерiвними кроками; ззаду

725 Квапиться жiнка. Йдемо крiзь закутини, в пiтьму сповитi.

Тут-то мене, кого жодна ще зброя нiде не страшила,

Нi величезнi грецькi фаланги, що стали навпроти, —

Кожний вiтрець вже лякае, звук кожен мене непокоiть.

Весь я за ношу тремчу, за супутникiв любих боюся.

730 Вже наближавсь я до брам i, здавалось, страхiття

дороги Вже обминув, аж доходить до вух моiх, чую, десь тупiт

Крокiв численних; а батько крiзь темiнь зирнув i гукае:

«Сину, тiкай, бо женуться, – й щити вже я сяючi бачу,

Мiдi я блиск пiзнаю». Тут не знаю, яке зловороже

735 Розум менi божество вiдняло, помутивши, бо тiльки

Я завернув з роздорiжжя i вийшов iз вулиць знайомих,

Раптом дружину Креузу у мене, невдахи, забрала

Доля нещадна.

І заблудила, чи, може, втомившися, трохи присiла;

740 Годi сказати, та бiльше у вiчi ii я не бачив.

Не оглядавсь позад себе тодi я, менi-бо й на думку

Навiть не спало, що, може, згубилась, аж поки прийшли ми

Всi до узвишшя й святого, старинного храму Церери.