Енеїда

Фебiв вiщун[76 - Фебiв вiщун – Гелен.] тодi в шанi глибокiй до нього промовив:

475 «Божий любимче Анхiсе, ти гiдний був жити в подружжi

Гордiм з Венерою, вирваний двiчi з-пiд Троi, з руiни,

Там е авзонська земля, до неi керуй ти вiтрила.

Той бiк, однак, треба здалеку буде на суднах об'iхать;

Далi частина Авзонii та, яку Феб вам одкрие.

480 То вирушай же, о, сина любов'ю щасливий. Чого ж тут

Бiльш розмовляти, хiба щоб прогаяти вiтер пiвденний?»

Та й Андромаха не в меншому смутку в хвилину розстання

Золотом тканi, коштовнi несе покривала; й Асканiй

В дар одiння одержав фрiгiйське, воно-бо завдати

485 Сорому iй не дае i дарами з тканин обсипае.

Й мовить йому: «Бери цi дарунки, хлопчино, це спомин

Рук моiх буде тобi, хай згадають любов Андромахи,

Гектора жiнки: вiзьми iх, останнi дари твоiх рiдних.

Ти-бо единим для мене е образом Астiанакта.

490 Очi такi ж були в нього, такi ж були рухи i усмiх;

Нинi, так само змужнiвши, твоiм вiн ровесником був би».

Я на вiдходi прощався i ревними плакав сльозами:

«Будьте щасливi, вже ваше минуле позаду лишилось,

Ми ж вiд одноi пригоди у другу мандруем. Спокiйно

495 В вас тут, не треба вам бiльше скородити море; не треба

Вам i авзонського поля шукати, що вiчно тiкае.

Маете образ i Ксанта, i Троi, яку вашi руки

Тут збудували на кращу – бажаю вам – долю, щоб менше

Грекам були на завадi.[77 - …щоб менше грекам були на завадi… – тобто краще, щоб цi мiсця лежали подалi вiд шляху грекiв.

500 Врештi, прибуду й на ниви, якi прилягають до Тiбра,

Й мiсто побачу, народу моему призначене, злучим

Рiднi колись ми мiста i братнi народи в Епiрi,

Як i в Гесперii; батьком iх роду обом iм Дардан був,

Тим-то i доля одна в них – з обох буде Троя з единим

505 Серцем, а внуки хай нашi подбають, щоб сповнилось все це».

Їдемо морем, минаем сусiдню Керавнii землю,

Звiдки в Італiю путь i шляхи найкоротшi по хвилях.

Сонце тим часом заходить, i гори темнiють тiнистi.

Всi полягали на лонi землi, що нам така люба,

510 При самiм морi – весло свое кожен призначене взявши,

Ми на сухiм узбережжi тiлам даемо своiм волю,

Втомлених сон пiдкрiпляе. Та нiч ще, годинами гнана,

Кругу свого не пройшла й половини, як вже невсипущий

Встав Палiнур i вiтри всi дослiджуе, ловлячи вухом

515 Подув найлегший: читае по зорях, що плинуть у небi.