Справжній Мазепа

Ви навiть не уявляете, яка там деструкцiя!

– Та невже?

– Вiн пише (уявляете?), буцiмто проти Байрона, знаного класика свiтовоi лiтератури, воювали украiнськi козаки! Навiть якщо це й правда – то такого писати нiяк не можна!

– Чому?

Мое запитання видаеться Професору наiвним i недоречним. Вiн, пiднявши вгору вказiвного пальця, повчае:

– Будь-який iнтерпретацiйний дискурс мае передбачати нацiональний контекст. Це – аксiома!

– Авжеж, – погоджуюся я.

– Я знав – ви мене зрозумiете! Ми зобов’язанi вести отой екзистенцiйний дiалог з позицii нацiональноi самодостатностi.

Але це ще не все. Едiчка (уявляете!) глумиться над Шевченком.

– Футболiстом?

– Яким футболiстом? Нашим Кобзарем! Пише, що той у бордель ходив…

Хiба мало генiiв вiдвiдували борделi? Нiцше, наприклад, любив там грати на фортепiано. Згодом, правда, схибнувся. Але ж не буду я говорити зараз про такi речi Професору…

– Жах та й годi… – киваю.

– Але ж треба щось робити. Рятувати теоретичнi й прагматичнi аспекти нашого дискурсу.

Ви зобов’язанi менi допомогти!

– Тобто – забрати в Едiчки написане й спалити?

– Цього недостатньо. Треба видушити йому очi! Лише тодi Едiчка не зможе писати.

(Нi, таки Професор – тип небезпечний…)

– Усе буде добре, – заспокоюю його. – Навiщо нiвечити Едiчку? Вiн же – талант!

– Талант, авжеж, – погоджуеться Професор. – Ядуча квiтка на цнотливому полi нашоi культури…

– Треба зробити так, щоб вiн писав правильнi речi – про запорозьких козакiв, героiв Крут.

– Скiльки вовка не годуй… – песимiстично констатуе Професор.

Здаеться, пацiент трохи заспокоiвся. Я пропоную повернутися. Учений муж не заперечуе. А бiля своеi палати втаемничено каже: «Не пiдведiть…» Авжеж: не пiдведу…

– Братiку! – перестрiвае мене Вакуленко. Його очi свiтяться радiстю. – Виручи! Вiк дякувати буду… Почергуй сьогоднi за мене. Тобi ж усе одно…

І благально дивиться.

Ну i як вiдмовиш ближньому? Може, i його колись доведеться просити.

…Настае вечiр. Темно.

Ви знаете украiнську нiч? Восени?

Тепло вiдiйшло.

Небо вкрили хмари. То вщухне, то знову зiрветься вiтер. Часом вигляне мiсяць, покажуться двi-три зiроньки. Неспокiйно на душi. Хочеться заховатись. А тут ще дощ стукае у вiкно. І так настирливо. Нiби каже: «Пусти!»

Цей стукiт будить мене. Пройтись – чи що?

Іду. Коридор порожнiй. Палати без дверей. При входi до них сидять (чи куняють) санiтари. Хворi мирно сплять. (Принаймнi так здаеться.)

Проходжу повз одну палату.