Справжній Мазепа

Бачу: хтось рiзко встае з лiжка. Рухи рiшучi. Мае щось зробити – важливе, може, доленосне… Проходить повз кiлька лiжок.

Тривожно забилося серце. Торсаю санiтара за плече – щоб прокинувся. Той спросоння не зовсiм розумiе, що дiеться. Та i я також…

Божевiльний нахиляеться над чужим лiжком. Дивиться, хто там лежить. Водить руками над головою. І раптом рiзко починае видавлювати очi лежачого… Той зойкае. Хоче вирватися…

Я з санiтаром хапаемо того зловмисника. Пручаеться несамовито. Певно, всю силу зiбрав… Нарештi валимо його на пiдлогу, скручуемо…

Це – Професор.

А чоловiк, якому видушували очi, – Едiчка… З переляку труситься, не може прийти до тями. Онiмiв…

Скрученого Професора кидаемо на лiжко. Колемо йому заспокiйливе. Так само заспокiйливе даемо й Едiчцi.

Деякi хворi прокидаються. Водять очима – дехто байдуже, дехто перестрашено. Дощ усе сильнiше перiщить у вiкно.

І вiтер, вiтер, вiтер…

Нарештi свiтае. Кукурiкае пiвень. Як давно не чув я цього… (Та й де почуеш його на мiському асфальтi?)

Прокидаеться земля, очищена нiчним дощем.

І крiзь хмари (важкi, темнi) визирае сонце. Нiч позаду. Як i нiчнi жахiття. Мирно сплять хворi. Спить Професор. Усiх примирив сон…

Знову йду коридором. Вiдчуваю на собi чийсь погляд. Обертаюся. Зустрiчаюся поглядом з Едiчкою.

Пiдходжу до горе-письменника. Сiдаю на краю постелi. Мовчу.

Вiн теж мовчить.

Щось треба сказати…

– Усе буде гаразд…

– Так, – погоджуеться Едiчка. І раптом злiсно, агресивно: – Чому цей нiкчема, придурок, недоумок, iдiот, нездара-писарчук потрапив до нашого замку? Хто йому дав стипендiю?!

– Про кого це ви? – питаю здивовано.

– Як про кого?… – дивуеться генiй i показуе очима на сповитого Професора.

– А-а-а, – доходить до мене. – Та це чиновники з Євросоюзу щось наплутали…

– Авжеж, – мiркуе Едiчка, – Євросоюз – це добре. Але там проблеми. Особливо з бюрократiею.

– Ми надiшлемо запит в Єврокомiсiю. Чи, може, краще в Гаазький трибунал?

– …У трибунал! – заохочуеться Едiчка.

– Обов’язково надiшлемо! – запевняю генiя.

 – А зараз вам треба поспати, вiдновити сили. Адже праця письменницька – важка.

– Лише ви мене розумiете… – тiшиться пацiент.

На нарадi розбирають нiчну халепу. Хитають головами. Кажуть, що з Професором подiбнi речi досi не траплялися… Вiн лише патякав усiлякi дурницi. Але щоб таке чинити? У нього, певно, загострення. Треба хворого iзолювати.

Утомлений нiчним чергуванням, iду додому. У коридорi зустрiчаюся з Оксаною.