Украдене щастя (збірник)

Значить, чуття, великая любов —

Ось джерело життя!»

І скочив Каiн,

Мов звiр сполоханий, i оглядався

Довкола, i шептав немов в нетямi:

«Чуття, любов! Невже ж се так, о Боже?

Невже в тих двох словах малих лежить

Вся розгадка того, чого не дасть

Нi дерево знання, нi загадковий

Той звiр не скаже? Бiднi, бiднi люди!

Чого до того дерева претесь?

Чого вiд того звiра ви ждете?

Погляньте в власне серце, а воно вам

Розкаже бiльше, нiж всi звiрi можуть!

Чуття, любов! Так ми ж iх маем в собi!

Могучий зарiд iх у кождiм серцi

Живе, лиш виплекать, зростить його —

І розiв’есь! Значить, i джерело

Життя ми маем в собi, i не треба

Нам в рай тиснутись, щоб його дiстати!

О Боже мiй! Невже ж се може бути?

Невже ж ти тiльки жартував, як батько

З дiтьми жартуе, в той час, як iз раю

Нас виганяв, а сам у серце нам

Вложив той рай i дав нам на дорогу?»

В тiй хвилi Каiн наче просiяв,

Чудовий супокiй розлився враз

В його душi.

І сонце грiло, i земля яснiла,

Вся в золото й рожевий блиск повита,

Мов дiвчина, що з купелi виходить.

На хвилю, оп’янiлий щастям тим,

Вiн стратив пам’ять, i за грудь рукою

Хапавсь, i сам собi не вiрив.

«Боже!

Невже се правда? Навiть в моiм серцi,

Гнилiм, побитiм i закаменiлiм,

Живе ще, розвиваесь i цвiте

Те райське сiм’я, та свята любов!

О так! Я чую се! Тепер, по довгих

Лiтах прокляття, я вiдроджуюсь

І оживаю! Наче крига леду,

Так присла в серцi моему ненависть.

Менi так дуже жаль усiх людей

Тих бiдних, заслiплених! Я iх так

Люблю з iх слiпотою й лютим горем,

З iх поривами до добра! Страшнi,

Могучi ти покуси iм, о Боже,

Порозставляв в дорозi, а слабою

Натуру iх вчинив! Отее мiзерне

Знання, котре, мов iскорку, хоронять

І роздувають – що iм з нього! Тьма

І загадка сидить при нiм на стражi.

А ту дорогу, що веде до серця,

До щироi любови, другий звiр

Загородив – химера бистрокрила,

Котра манить i найяснiшу правду

У привид, у ману пусту змiняе.