Украдене щастя (збірник)

Всi пани й панi

Були, мов тiнi, мов екран газовий:

Крiзь них було все видно на стiнi.

Лиш князь сидiв, цинiчно усмiхався,

Очима знак якийсь давав менi,

І тих очей його я так злякався,

Що скочив, мов опечений.

Де я? Чого я тут? В яку нору запхався?

На свiт! На свiт! Уся душа моя

Кричить: на свiт! Хай там землi основи

Валяться! Хай пекельная змiя

Роззявлюе пащеку, хай окови

Мене чекають – тiльки вiдси прiч!

З-помiж сих трупiв, що не ждуть обнови!

І з зали вибiг я у ясну нiч.

XI

Ясна нiч. Не чути грому. Не здригаеться земля.

Небо чисте, фiолетом мiсяць землю освiтля.

Тихо скрiзь, лиш дзвони стогнуть десь далеко, на полях;

Вулиця безлюдна, довга, мов набитий срiблом шлях,

Простяглась кудись без краю просто-просто, мов стрiла.

Ряд домiв високих в тiнi, другий ряд – одна, цiла,

Нерозривная фаланга сотнями скляних вiкон

Вниз поглипуе тривожно: бач, надходить похорон.

Зразу вiйсько йде в двi лави, сумно висять хоругви.

Бiлi мундури кровавi i оружжя всi в крови.

Йде музика полковая, труби, сурми блискотять,

Та не чути анi згука, хоч, здаеться, грать хотять.

Далi конi ряд за рядом в такт копитами сiчуть,

Та нi ржання, нi коменди, анi стуку iх не чуть.

Далi котяться гармати, чорний ще вiд диму спiж,

Та пливуть так тихо-тихо, тiнi не плили б тихiш.

А за ними знов пiхота, знов кiннота, наче дим,

Знов музика, генерали, офiцери, пiп один;

А за ним чотири конi, чорнi, темний мов туман,

Тягнуть тихо, наче тiнi, величезний караван.

Вiн укритий хоругвами, та вiнцiв на нiм нема,

А наверху домовина, таемниця мов нiма.

Величезна, чорна – тiльки металевi окуття

Блискотять – остатнi iскри знiвеченого життя.

Анi жiнка, анi мати, анi дiти, анi рiд

Не ступа за караваном, не рида мерцевi вслiд,

Але йде юрба велика, що й кiнця iй не видать:

Тi волосся рвуть <на> собi, сi, мабуть, хотять ридать,

Руки ломлять, б’ються в груди, виски п’ястями товчуть;

Але тихо! Нi ридання, анi шелесту не чуть.

Наче мла пливе лугами, мов рiка з глибоких плес;

Тiльки дзвони все голосять, зорi глипають з небес.

І почув я жаль великий за мерцем таемним тим,

Що така народу сила тихо так iде за ним.

І почув я, що чимсь близький вiн менi, що к тим юрбам,

К похоронному походу прилучиться мушу й сам.

І почув я, що на серцi менi важко, тисне грудь,

Наче в сьому похоронi винуватий я чим-будь.