Украдене щастя (збірник)

—

Вiн впав, як зжатий острим серпом снiп,

З рук зрадника, що й нам накоiв лиха.

І не кинджалом вбитий, не мечем,

А словом, що пихою злою диха».

Тут голосним всi вибухли плачем,

А речник з горбу так сказав по хвили:

«Прощай нам, брате! Ти своiм плечем

Нас захищав, коли злi бурi били,

Твiй ум показував нам шлях у тьмi,

Твiй приклад в працi додавав нам сили.

Та поки лишимось отут самi,

Прийми вiд нас остатне цiлування,

Остатнiй цвiт в розставання зимi».

Знов розляглось великее ридання.

В трунi вiдбили вiко гробарi,

І почалось остатнее прощання.

До трупа тислися малi й старi,

Устами уст мерцевих доторкались

І кланялись потiм землi сирiй.

«Чи всi вже з братом нашим попрощались?» —

Знов мовив речник. «Всi вже!» – загуло.

«Не всi ще! – iншi голоси озвались. —

Одного при трунi ще не було!

Он там стоiть вiн, за хрестом укритий.

В очах його блищить ще земне зло».

А я тремтiв, немов несамовитий,

При самiй думцi – цiлувать мерця,

Хоч я не знав ще, хто се й ким убитий.

Та ось юрба менi гукнула вся:

«Виходь! Виходь! Зближись до домовини!

І доводи прощання до кiнця!»

На крик той я з переляком дитини,

Без сили й волi власноi, ледви

Ступаючи, ввiйшов до середини.

В труну зирнув – i стявся лiд в крови,

Тривога очi виперла iз лоба,

Волосся дубом встало з голови.

В трунi був я! Так, я, моя подоба,

Мое лице, мiй вираз, все, зовсiм…

І скаменiла вся моя утроба.

«Цiлуй! Цiлуй!» – реве народ, мов грiм.

Та я i кроку вже не мiг зробити

І на колiна впав при гробi тiм.

«Цiлуй! Цiлуй! – реве народ сердитий. —

Пiднять його! До трупа пiдвести!»

І коло трупа впав я, мов убитий.

«Цiлуй! Цiлуй!» – Не встиг я донести

Поблiдлих уст до трупа, аж у нього

З очей i уст пустилась кров плисти.

«Убiйця!» – крикнув пiп край боку мого.

«Убiйця!» – крикнув той, що рiч держав.

«Убiйця!» – люд увесь ревнув до того.

«З ним суд у нас короткий, – проказав

Помалу речник, – з трупом враз в могилу,

Та так: на вбiйцi вбитий щоб лежав».

«В могилу з ним! Берiть його на силу! —

Реве народ. – Валiть його, кладiть

Труну на нього! Сипте глини, iлу!»

Я був живий. Ще темний небозвiд

До мене моргав зорями-очима,

Земля ще пахла й яблуневий цвiт.

Та я був труп. Надiя вже не блима

В душi, завмерла воля до життя…

Кiнець iде, нiщо його не стрима!

Простiр, i час, i всякi почуття

Загасли.