Украдене щастя (збірник)

Темне щось лягло на мене…

Гуркоче глина… стихло… небуття

Мене пожерло озеро студене[131 - Мене пожерло озеро студене… – алюзiя з «Божественноi комедii» Данте Алiгiерi (Частина І. «Пекло»). Студене (крижане) озеро – мiсце покарання найбiльших грiшникiв (зрадникiв, наклепникiв i братовбивць), що знаходиться на самому днi пекла (т. зв. «зона Юди» – Джудекка).].

ЕПІЛОГ

Другого дня знайшли мене на гробi

Приятелi. Я сильно простудивсь,

Бо лиш нiчну сорочку мав на собi.

Пройшло три тижнi, поки пробудивсь

З гарячки й цiлковитоi нетями

І ледве що вiд смерти вiдходивсь.

«Якими ти блукаеш манiвцями?

Чого на кладовище ти залiз?

І хто в сорочцi ходить вулицями?» —

Приятелi питали. Що за бiс?

Я спочатку не тямив нi крихiтки,

Хто, як, чого мене туди занiс?

Аж як одужав я, вернули свiдки

Тiеi ночi – спомини яснi,

Пiзнав я, як прийшов той страх i звiдки.

В ту нiч в важкiй задумi при вiкнi

Сидiв я, серце мучила тривога,

Важкi питання сунулись менi:

«Чи вiрна наша, чи хибна дорога?

Чи праця наша пiдiйме, двигне

Наш люд, чи, мов калiка та безнога,

Вiн в тiм калiцтвi житиме й усхне?

І чом вiдступникiв у нас так много?

І чом для них вiдступство не страшне?

Чом рiдний стяг не тягне iх до свого?

Чом працювать на власнiй нивi – стид,

Але не стид у наймах у чужого?

І чом один на рiднiй нивi вид:

Безладдя, зависть, i пиха пустая,

І служба ворогу, що з нас ще й кпить?»

І рiй тих дум, неначе мла густая,

Налiг на душу i розради ждав,

Та не являлася розрада тая.

А з неба повний мiсяць заглядав

На мене й усмiхався, бiлолиций,

Мене блискучим чаром обкидав.

«Ходи за мною, може, в снiв скарбницi

Знайдеш для себе дещо, синку мiй!

Ходи, скупайся в забуття криницi!

І не дивуйсь, коли знайдеш у нiй

Страхiття деякi та дивогляди, —

Моя е форма, змiст усе е твiй».

Хтiв чи не хтiв, я мусив сеi ради

Послухать – сильний був старого чар, —

І в сонне царство вплив я на огляди.

Що бачив там, се вам приношу в дар.

Не лайте, що не змiгся на щось краще!

Що ж дiять! Всi ми ще в тiм царствi мар.

Усi ми плем’я сонне, i боляще,

І маловiрне, i покус таких

До нас пiдходять тисячi щодня ще.

Приймiть сей дар! Крiм дум моiх важких,

Крiм болю серця, й сумнiву, й розпуки,

Усе в нiм байка, роi мрiй палких.