Украдене щастя (збірник)

* * *

Не покидай мене, пекучий болю,

Не покидай, важкая думо-муко

Над людським горем, людською журбою!

Рви серце в мнi, блiда журо-марюко,

Не дай заснуть в постелi безучастя —

Не покидай мене, гриже-гадюко!

Не дай живому в домовину класться,

Не дай подумать анi на хвилину

Про власну радiсть i про власне щастя,

Докiль круг мене мiлiони гинуть,

Мов та трава схне лiтом пiд косою,

І вiд колиски аж по домовину

Жиють з бiдою, наче брат з сестрою, —

Докiль життя тяжким нас давить валом,

На пнi ламае силою страшною,

Докiль ще недосяглим iдеалом

Для мiлiонiв ситiсть, тепла хата, —

Докiль на лицях сльози, нiби ралом,

Борозди риють, доки зимна крата

Тюремна руки путае робучi,

Мруть з голоду бездомнi сиротята,

Пишаються пiд небом тi блискучi

Гнiзда розпусти, зопсуття й обмани

І свiт заражують, докiль могучi

«Стовпи» отруту ллють в народнi рани,

Думки кують, для прихотi своеi

Люд трупом стелють лютi тамерлани[25 - Тамерлан (Тимур) (1336—1405) – середньоазiятський полководець-завойовник, вiдомий своею жорстокiстю; емiр з 1370, засновник державноi династii Тимуридiв зi столицею в Самаркандi; тут антономазiя «тамерлани» – у значеннi «тирани, визискувачi».

Ох, загнiздись на днi душi моеi,

Важкая думо! Сильними клiщами

Стискай те серце, скоро б вiд твоеi

Схибнув я стежки! Ночами i днями

Шепчи над вухом: «Ти слуга нещасних!

Працюй для них словами i руками

Без бажань власних, без вдоволень власних!»

* * *

Мiсяцю-князю!

Нiчкою темною

Тихо пливеш ти

Стежков таемною…

Нiжно хлюпочеться

Воздушне море,

Так в нiм i хочеться

Змить з серця горе.

Мiсяцю-князю,

Ти, чарiвниченьку!

Смуток на твойому

Ясному личеньку.

Із небозвiдноi

Стежки погiдноi

Важко глядiть тобi

В море бездонне,

В людськости бiдноi

Горе безсонне.

Мiсяцю-князю!

В пiтьмi будущого,

Знать, ти шукаеш

Зiлля цiлющого,

Зiлля, що лиш цвiте

З-за райських меж…

Ох, i коли ж ти те

Зiлля найдеш?..

Із циклу «Думи пролетарiя»

SEMPER IDEM![26 - Завжди те саме! (Лат.).