Украдене щастя (збірник)

Не чужого ми бажаем,

Та й свое не зневажаем,

Та й не пень ми деревляний,

Щоб терпiти стид i рани,

Поки нас граблями чешуть, —

А лисицi в полi брешуть.

Брешуть на щити червонi,

Як брехали во днi онi,

Як щитами руськi сили

Степ весь перегородили,

Мов степовая пожежа

Степ увесь перемережа

З краю в край з одного маху!

Завдали ж лисицям жаху

Тi щити! І досi сниться

Їм та руськая вольниця,

Те гулящее юнацтво,

Те козацтво, гайдамацтво,

Що не знало волi впину,

Що боролось до загину;

І пройшло, як море крови,

Як пожежа по степовi,

По iсторii Вкраiни…

Навiть згадки, навiть тiнi

Тих великих мар донинi

Страшно виплодам яскинi,

І огню зубами крешуть,

На щити червонi брешуть.

* * *

На р?кахъ вавилонскихъ,

тамо с?дохомъ и плакохомъ[68 - На р?кахъ вавилонскихъ, тамо с?дохомъ и плакохомъ… – Епiграф – зачин 136-го (137-го) Давидового псалма з бiблiйноi «Книги Псалмiв» («Над рiчками Вавилонськими, – там ми сидiли та й плакали…»), полемiчною iнтерпретацiею якого i е цей Франкiв вiрш.

На рiцi вавилонськiй – i я там сидiв,

На розбитий орган у розпуцi глядiв.

І ругався менi вавилонцiв собор:

«Заспiвай нам що-будь! Про Сiон! Про Табор![69 - Сiон i Табор – священнi гори, на яких стоiть мiсто Єрусалим.]»

«Про Сiон? Про Табор? Їм вже чести нема.

На Таборi – пустель! На Сiонi – тюрма!

Лиш одну хiба пiсню я вмiю стару:

Я рабом уродивсь та рабом i умру!

Я на свiт народився пiд свист батогiв,

Із невольника батька, в землi ворогiв.

Я хилиться привик вiд дитинячих лiт

І всмiхаться до тих, що катують мiй рiд.

Мiй учитель був пес, що на лапки стае

І що лиже ту руку, яка його б’е.

І хоч зрiс я, мов кедр, що вiнчае Ливан[70 - Ливан (Лiван) – краiна в Захiднiй Азii, а також однойменний гiрський хребет, який укривають гаi лiванського кедра.],

Та душа в мнi похила, повзка, мов бур’ян.

І хоч часом, мов грiм, гримне слово мое,

То се бляшаний грiм, що нiкого не вб’е.

[І хоч вирвеся з уст крик: «Най гине тиран!»,

То не крик се душi, тiльки брязкiт кайдан][71 - Пропущену в збiрцi «Semper Tiro» строфу вiдновлено за публiкацiею в антологii «Акорди» (Львiв, 1903. – С. 112).].

І хоч душу манить часом волi приваб,

Але кров моя – раб! Але мозок мiй – раб!

Хоч я пут не ношу на руках, на ногах,

Але в нервах ношу все невольницький страх.