Украдене щастя (збірник)

) – цитата з «Божественноi комедii» Данте («Пекло», пiсня ІІІ). – Упоряд.].

* * *

Гуманний будь, i хай твоя гуманнiсть

Пливе з криницi чистоi любови,

Якоi не мутить пиха й захланнiсть.

Гуманний будь не так, як богослови,

Що надприродним лiктем довг свiй мiрять,

Льву такають, а гримають ословi,

Братами мають тих лише, що вiрять

У iх закон, в iх повiстi i чуда,

До «вiчних благ» все ласо зуби шкiрять,

Та цiдять муху, щоб ковтнуть верблюда.

Не те, щоб всiх любив, – се вже надмiру,

А не бажай нiкому зла та худа.

Всiх бляг i брехень не бери на вiру,

На фальш i зраду май порядний дрюк

І не давай з братiв лупити шкiру.

Лише не сердься, не заламуй рук,

Котячу флегму май усе в запасi,

Не вiр облесним, стережися злюк,

А дармоiдам все кажи: А засi!

* * *

Як трапиться тобi в громадськiм дiлi

Здобути голос, вплив якийсь i значнiсть,

Народ вести, снувати плани смiлi,

То пам’ятай i все май ту обачнiсть,

Не вiрити i не дуфать нiколи

На княжу ласку й на народну вдячнiсть.

Бо княжа ласка, як той снiг на поли,

Що вiтер здуе, в пiвдень злиже сонце

І лишить чорний грунт, пустий i голий.

Народна вдячнiсть, ти, фатальний гонче,

Що з злою вiстю все прибудеш вчасно,

А з доброю все спiзнишся доконче!

І не мiркуй, що де ти бачиш ясно,

Там iншим з твого слова засвiтае,

Хаос думок уложиться прекрасно.

Не вiр, що люд твоi заслуги пощитае,

Що задля них одну дрiбну провину

Тобi простить! Вiн судить – не питае.

І знай, коли щасливую годину

Ти прозiвав, щоб iнших взять пiд ноги,

Тебе самого безпощадно в глину

Затопчуть, як камiнчик в брук дороги.

* * *

Ти йдеш у вишукано скромнiм строю

І згiрдно так глядиш на сю пропащу,

Що натяк сам – назвать ii сестрою —

Ти за зневагу приняла б найтяжчу.

Ти чесна! Двадцять вiсiм лiт проживши,

Ти весну молодости вже найкращу

Пустила мимо! Ти пройшла, не пивши,

Поуз криницю втiхи життевоi,

Уста своi презирством зацiпивши.

Чого ти ждеш? Чи ще весни новоi?

Вона минула вже безповоротно.

Ти гордо йдеш, та вже цiпкii звоi

Жаль простяга, та вже тобi турботно,

Вже щось гiрке пiд серце пiдступае,

Сумне, як день, що йде понуро-сльотно.

Чи то не зависть по душi щипае?

Минаеш ту пропащу, мов не бачиш,

А скоса зиркнеш – щось в устах злипае…

Мабуть, вночi до подушки заплачеш!

Ф.