Сестра Керрі

 – Не забувайте, ми тут дуже зайнятi!

Керрi похапцем рушила до дверей.

– Заждiть! – спинив вiн ii. – Я запишу ваше прiзвище i адресу. Інодi нам бувають потрiбнi такi дiвчата.

Вибравшись на вулицю, дiвчина ледве стримувала сльози. Не так остання поразка, як усi враження цього виснажливого дня зовсiм позбавили ii самовладання, геть утомили i змучили. Уже не було бажання звертатись в iншi унiверсальнi магазини. Керрi йшла навмання, почуваючись якось безпечнiше i спокiйнiше серед натовпу.

Отак блукаючи недалеко вiд рiчки на Джексон-стрiт, вона звернула на одну з головних артерiй мiста.

Раптом ii увагу привернув аркуш обгорткового паперу з написом штемпельною фарбою: «Потрiбнi робiтницi – пакувальницi й швачки». Хвилинку повагавшись, Керрi ввiйшла.

Фiрма «Шпайгельгайм i К°» випускала дитячi кашкети i займала один поверх – п’ятдесят футiв завширшки i футiв вiсiмдесят завдовжки. В коридорах було досить темно. У примiщеннi по кутках, заставлених машинами й верстатами, було свiтлiше. Багато робiтниць – серед них – кiлька чоловiкiв, – були зайнятi роботою.

Розхристанi жiнки з плямами мастила й пороху на обличчях, в мiшкуватих бавовняних платтях i зношеному взуттi, позакочували рукава, вiд задухи порозстiбувались, оголивши руки й шиi. З iхнього неохайного, незграбного вигляду, iз iхнiх блiдих i виснажених вiд браку повiтря облич можна було здогадатись, що це робiтницi найнижчоi категорii. А втiм, iх нiяк не можна було назвати боязкими; навпаки, цi жвавi жiнки були зухвалi i лайливi.

Керрi знiчено озиралась, не вiдчуваючи нiякого бажання працювати тут. Їi скоса розглядали, i це бентежило, але нiхто не поцiкавився, чого iй треба. Вона стовбичила довго, аж поки ii завважили всi присутнi. Нарештi хтось кивнув майстровi. Той наблизився – у фартусi й сорочцi з засуканими рукавами.

– Ви до мене? – спитав вiн.

– Вам потрiбнi робiтницi? – промовила Керрi, уже навчившись прямо ставити питання.

– А ви вмiете пiдшивати шапки?

– Нi, сер.

– А маете якийсь досвiд у роботi?

Керрi вiдповiла, що не мае.

– Так… – промовив майстер, задумливо чухаючи за вухом. – Нам таки потрiбна швачка. Але досвiдчена. Бо нiколи возитися, знаете… – Вiн помовчав, поглянув у вiкно. – Може, ми могли б поставити вас на пiдрубку… – замислився вiн.

– А скiльки ви платите за тиждень? – насмiлилася запитати Керрi. Зичливiсть цього чоловiка i його просте поводження викликали довiру.

– Три долари з половиною.

«Ох!» – мало не скрикнула вона.