Сестра Керрі

Друе кинув на неi пильний погляд, – щось не так…

– То може поспiлкуемось? Ви нiкуди зараз не поспiшаете?

– Та нi, – вiдповiла Керрi.

– То зайдемо кудись, перекусимо? Господи, який я радий, що знову бачу вас!

Вона одразу вiдчула полегшення, зiгрiлася його пiклуванням, веселiстю, увагою. Погодилась, але удала, що трохи вагаеться.

– От i чудово! – вiн узяв ii пiд руку. У його тонi було стiльки товариськоi щиростi, що це зовсiм розтопило ii серце.

Вони пройшли по Монро-стрiт до старовинного ресторану «Вiндзор».

Зала була простора, затишна, тут добре годували й чудово обслуговували. Друе вибрав столик при вiкнi, звiдти можна було спостерiгати за рухливим натовпом. Вiн любив мiнливу панораму вулицi, любив за обiдом бачити iнших i щоб його бачили теж.

Вони обое зручно всiлись за столиком.

– Вам що замовити? – запитав вiн.

Керрi пробiгла поглядом довге меню, подане офiцiантом. Їй нестерпно хотiлося iсти, незнайомi назви страв ще бiльше розпалювали апетит. А цiни!

«Пiв смаженого курчати – сiмдесят п’ять центiв».

«Фiле з грибами – долар двадцять п’ять центiв».

Вона чула про всi цi страви, але невже сама мае iх замовляти з меню?

– Зачекайте, зараз ми розберемося, – уточнив Друе i гук-нув: – Гей, офiцiанте!

До них наблизився кремезний, круглолиций негр i шанобливо схилився.

– Фiле з грибами… – почав Друе, – фаршированi помiдори…

– Слухаю, сер, – промовив негр, киваючи головою.

– Смажена картопля…

– Так, сер.

– Ще спаржа. І кава.

Друе повернувся до Керрi.

– Я ще зранку нiчогiсiнько не iв! Бо щойно з Род-Айленда. Саме збирався йти обiдати, аж тут побачив вас…

Керрi лише нiяково всмiхалась.

– То що ж ви робили увесь цей час? – розпитував вiн. – Розкажiть геть усе, докладно. Як ваша сестра?

– Дякую, здорова, – промовила Керрi.

Вiн пильно подивився на неi.

– А ви часом не хворiли?

Керрi сумно кивнула.

– Яка прикрiсть! У вас i справдi не надто добрий вигляд. Я одразу помiтив, що ви зблiдли. Що ж ви робили весь цей час?

– Працювала… – знизала плечима Керрi.

– Он як? І де ж це?

Керрi розповiла.

– «Родс, Моргентау i Скотт»? Так-так, знаю цю фiрму. Це на П’ятiй авеню, правда? Скупенька компанiя. Що примусило вас туди пiти?

– Не могла нiчого кращого знайти… – зiзналася Керрi.

– Та це ж просто обурливо! – заявив Друе. – Не слiд вам марнувати здоров’я у цих людей. У них майстерня отам за складом, так?

Керрi кивнула.

– Це несолiдна фiрма.