Сестра Керрі

У Керрi було таке почуття, нiби ii накрила велетенська хвиля. Вона наче знову опинилася в старому вбраннi бiля машини – i аж здригнулася. Друе нiчого не помiтив, поки Керрi не наскочила раптом на якогось перехожого.

– Ви що, задумалися? – усмiхнувся вiн.

Пiсля обiду вони пiшли в театр. Вистава дуже сподобалась Керрi. Багатi барви i яскравiсть видовища заполонили ii. Збуджена уява вже перенесла ii в далекi краi. Скрiзь було товариство вельможних i могутнiх людей. А пiсля спектаклю ii зачарували екiпажi при входi i натовп елегантних дам.

– Заждiть хвилинку, давайте подивимось, – сказав Друе, затримуючись в розкiшному вестибюлi, де дами i мужчини зливались в один потiк. Шелестiли мереживнi спiдницi, кивали голiвки, бiлi зубки блищали крiзь напiввiдкритi губи.

– Шiстдесят сiм! – то швейцар називав номер екiпажа. Його голос пролунав гучно, але доречно.

– Як гарно… – промовила Керрi.

– Справдi чудово! – погодився й Друе.

Цей парад уборiв i веселощiв справляв на нього не менше враження, нiж на Керрi.

Biн палко стиснув ii руку. Коли виходили, вона звела на нього погляд, усмiхаючись; ii рiвнi зубки блищали, а очi сяяли. Вiн прошепотiв, нахилившись до неi:

– Ви сама чарiвнiсть…

Цiеi митi просто перед ними швейцар навстiж розчинив дверцята екiпажа i допомiг якимось дамам сiсти.

– Тримайтеся мене, i у вас теж буде екiпаж! – пожартував Друе.

Керрi ледве слухала – голова в неi йшла обертом у цьому вирi життя.

Вони звернули ще в ресторан – перекусити пiсля вистави. У Керрi промайнула вiддалена згадка, що час уже пiзнiй.

Але життя ii тепер було пiдпорядковане iншим звичаям. Якби в неi встигли виробитися новi звички, вони, безперечно, проявилися б у цю мить.

Дивна рiч – звички… Скажiмо, хтось встае зрання з лiжка, щоб прочитати молитву, але не з побожностi, а за звичкою. Не зробивши чогось узвичаеного, людина вiдчувае, нiби щось свердлить в ii мозку, непокоiть, насправдi це вiд того, що людина зiйшла з уторованоi стежки, а видаеться, що це – докори сумлiння або тихий внутрiшнiй голос, який кличе на праведну путь.

Якщо вiдхилення досить суттеве, потяг звички бувае такий сильний, що примушуе свою несвiдому жертву повернутися до узвичаеного. «Ну от, хвалити Бога, я виконав свiй обов’язок», – мiркуе така проста душа, хоча в дiйсностi вона тiльки повторила те, що робила безлiч разiв.

У Керрi не було сталих моральних принципiв, засвоених у рiдному домi. Якби вона жила пiд владою таких принципiв, то злякалася б iще бiльше.